Мені було 14 років, коли я з мамою переїхала жити в невелике містечко, подалі від нашого рідного села. Я люблю те місце, де народилася, але не буду лукавити, жити там в останні роки стало неможливо. Моя школа, єдина в окрузі, працювала не так, як це було задумано від самого початку.

Вчителі не виконують свою роботу, туалет знаходиться на вулиці. Загалом усім було на все начхати. Та й саме село потихеньку ніби розчинялося. Роботи немає, інфраструктури ніякої, люди п’ють від безвиході. Зібравши останні гроші і якісь речі, ми переїхали і винайняли квартиру в спальному районі.

Для мене це був шок: стільки всього нового, цікавого. І хоча відтоді минуло вже понад 8 років, я досі пам’ятаю той трепет у серці, коли вперше побачила міський потік автівок, багатоповерхівки, вікна магазинів, що світяться. Це було незабутньо! З іншого боку, звісно, мінуси залишалися.

Проблеми здебільшого фінансового характеру. Мама швидко знайшла якусь халтуру, але навіть я відчувала, що грошей нам конкретно так не вистачало. Звісно, я намагалася допомагати, як могла: уся хатня робота була на моїх плечах. Єдине, що я не робила, – це не готувала.

Продукти тепер коштували грошей, а спалити черговий обід чи вечерю я могла дуже навіть легко. Натомість прибирання, прання, посуд і ще по дрібницях, усе це було за мною, але після життя в селі така робота здавалася відпочинком. Мамина сестра залишилася в селі.

Вона завжди була з тих жінок, які можуть сказати тобі в обличчя що завгодно. Жодних недомовок, обману чи ще чогось подібного. Абсолютно нехитра людина. Своєї сім’ї в неї ніколи не було, але вона завжди любила розмовляти з сусідами і дізнаватися всілякі новини.

Був би в неї телевізор або Інтернет, вона б із дому не виходила. Так от, це саме вона напоумила мою маму на те, щоб вона поїхала на заробітки в іншу країну. Що, звісно ж, не відразу, але поступово сталося. Від безгрошів’я мама ходила сама не своя.

Містечко наше не надто велике, хоч порівняно з селом це небо і земля. Знайти тут роботу доволі складно, а роботу з хорошою оплатою – так уже й поготів. Особливо без знайомств. Тож рік за роком ситуація загострювалася, і я це прекрасно бачила.

Мама часто говорила, що коли мені виповниться 18 років, вона поїде на заробітки, але не дотерпіла вона всього рік і після серйозної розмови купила квитки і полетіла в невідомість. На той момент я вже була внутрішньо дорослішою за своїх ровесниць, тож для мене її від’їзд не був трагедією.

Я могла сама про себе подбати. Але яка донька не сумує за мамою? Потім уже стало легше. Мама швидко знайшла роботу, у нас була можливість із нею розмовляти по відеозв’язку. До того ж вона висилала гроші на сусідську картку, тож я вперше відчула себе людиною з певними можливостями.

Це зараз я доросла дівчина, з роботою і розумінням правил цього світу, а тоді я сильно боролася з бажанням замість продуктів накупити собі солодощів у супермаркеті і їсти їх до втрати пульсу. Наразі мама все ще працює за кордоном, а я живу в цій же квартирі.

Місця мені вистачає і влаштовує ціна за квартплату. Із сусідами ми дуже дружні, я знаю всіх бабусь і дідусів свого двору. Загалом, дуже навіть асимілювалася. Я думала, вже ніщо і ніхто не нагадає мені про моє сільське минуле, але, звичайно ж, я була не права.

Одного ранку, годині о сьомій, до мене зателефонувала “улюблена” тітка. І у властивій їй манері, не привітавшись, хоч ми й не бачилися багато років, повідомила, що приїде. Як потім виявилося, мамі, мабуть, було нічого робити.

Гуляючи просторами соціальних мереж, вона натрапила на свою стару сільську подругу. Та зв’язалася з тіткою, а потім пішло-поїхало. Коротше кажучи, домовилися, що моя тітка приїде до мене в гості. На день, не більше. Ну а що такого, рідня ж. Негоже забувати своє коріння.

Знала б я, яких нервів мені це коштуватиме. Як ми й домовлялися, я зустріла тітку на вокзалі, з самого ранку. Привезла додому, накрила на стіл. З цього моменту і почалися проблеми. Сама я люблю молочні продукти, вівсянку і все низькокалорійне.

Знаючи, що в селі це не їжа, я приготувала смажену картоплю з м’ясом, овочі, поставила на стіл багато солодкого. І, як виявилося, зовсім промахнулася. Тітка буквально вимагала суші та червону робу. Довелося швидко щось придумувати, але на обід я пообіцяла собі не забути купити роли.

Потім, перед тим як піти на роботу, я вручила тітці пульт, показала, як перемикати канали на телевізорі, і сказала, що повернуся за кілька годин. Я заздалегідь домовилася з начальством на неповний день. Прийшовши додому, я навіть якось не здивувалася, що вона дивилася той же канал.

Навіть реклама для неї була чимось чарівним, і вона просто не хотіла її перемикати. Ну, що поробиш, пройдемо до столу? Кривлячись і мружачись, плюючись, тітка намагалася впоратися з ролами. Я навіть хотіла зняти відео на телефон, але потім подумала, що це буде аж надто нешанобливо.

Гострий васабі вона називала надто нецензурними словами, а “рис із рибою” був для цієї жінки аж надто дурним поєднанням. Хоча сир начебто сподобався. Загалом, обідали ми знову розігрітою картоплею. Гуляти містом тітка не захотіла, та й я нікуди не збиралася йти в дощ.

Тож наступні кілька годин ми дивилися фільми, і ще тітка нагадувала мені про моє дитинство і про те, як я виносила гній із хліва. Приємні, близькі серцю спогади. Далі вона з нудьги, мабуть, почала чудити. Замкнулася у ванній й використовувала кожен тюбик із моїх кремів і шампунів.

Не вилазила звідти години дві, а потім вимагала бігуді. Далі, подивившись на час, послала мене в магазин за “чимось міцним” і вилаяла за те, що я принесла звичайне вино. Після вина вона почала співати і доїла картоплю, що залишилася з вечері.

Не досягнувши бажаного результату, полізла в холодильник і дістала звідти весь мій сир. Бутерброди з сиром її влаштували, але не сказати, щоб вона була від них у захваті. Далі були танці, на яких у мене увірвався терпець, і я попросила свою родичку припинити всі свої активності і лягати спати.

Через 15 хвилин тітка хропіла, як втомлений вантажник. День, слава богу, минув. Ранок для мене почався о 5 ранку, але він навіть був на краще: я змогла раніше викликати таксі на вокзал, раніше проводити тітку на автобус. Тож у цьому плані мене все влаштовувало.

Гірчинка з’явилася потім, коли ми розмовляли з мамою. За словами тітки, я спочатку поставила їй на стіл недоїдки, потім купила тухлі суші, які неможливо їсти, а закінчила тим, що насварила її за те, що вона довго приймала ванну. Мабуть, пошкодувала грошей на воду.

Загалом, місто мене дуже змінило. Я, звичайно, пояснила мамі деякі моменти. Десь вона мені повірила, десь була на боці сестри, але це вже дрібниці. Головне, що я свою справу зробила, зустріла родичку і провела. Тепер у неї емоцій має вистачити надовго.

Я люблю цю жінку, по-своєму, звісно, але все ж таки. З іншого боку – навіть намагатися не буду її змінити. Хто знає, може, хтось із моїх міських знайомих терпить мене так само? А раптом? Потрібно бути добрішим і терпимішим до всіх.

КІНЕЦЬ.