Для дочки стало неприємним сюрпризом, що я не збираюся дарувати їй жодну зі своїх квартир. Звичайно, після того, як мене не стане вони перейдуть їй, але доки я жива, у мене на них свої плани.

А дочка вимагає, навіть не просить. Ще й звинувачує мене в чомусь, періодично намагаючись тиснути на жалість. Мені не лише прикро за таке ставлення, а ще й трохи соромно за поведінку дочки.

Я ці квартири заробляла сама своєю працею. Дочка чудово бачила, як я важко працювала, щоб спочатку ми з нею переїхали з малосімейки до нормальної квартири, а потім і для покупки наступних двох.

Мені на старті не пощастило, я народилася у дуже нещасливій родині. Сама виросла у малосімейці, де вода тільки холодна і лише в раковині, а туалет загальний. Батьки пили гірку, крім мене в них було ще четверо дітей, але одного забрала мамина сестра ще в дитинстві, а решта були настільки хворі, що не дожила і до року.

Коли в житті не бачиш нічого доброго, будь-яке людське звернення до себе сприймаєш як дар небес. Я у шістнадцять років була готова піти за хлопцем, якщо він просто ставився до мене нормально.

У шістнадцять років я працювала посудомийкою в кафе, познайомилася з хлопцем-офіціантом. Швидко опинилися в ліжку, та так само швидко була при надії, а він зник. Про майбутню дитину я дізналася вже пізно, тож довелося народжувати. Мене в лікарні вмовляли не псувати дитині життя та написати відмову, але я вирішила залишити.

– Дурна! Що ти їй даси? Та і сама що ти бачила? – лаялася на мене лікарка.

Я рішення не змінила. А для себе вирішила, що своїй дитині я дам все. Хоча для цього і довелося стрибнути вище за власну голову. Особливо тяжко було до першої квартири. Жити в малосімейці з батьками, постійно відстоювати своє право на існування в цьому приміщенні, постійно тягати за собою дочку, бо нема з ким залишити. Це був жах.

З малосімейки пощастило переїхати до самотньої бабусі, яка колись знала мою бабусю. У неї була своя однокімнатна, в яку вона нас і покликала. Я їй часто траплялася на очі, підлогу в їхньому під’їзді мила, ще й немовля з собою тягала. Пожаліла вона мене. Домовилися, що я її доглядаю, весь будинок на мені, а вона з малюком допомагає, як може, і квартиру мені заповідає, бо інакше державі відійде.

Бабуся й так ледве ходила, а за три місяці її вразив інсульт і вона стала лежачою. Півтора року я її доглядала, розриваючись між дочкою, бабусею і спробами якось заробити.

Вважаю, що цю квартиру я отримала не просто так, я її вистраждала. Далі вже полегшало, хоча дивлячись з чим порівнювати, звичайно.

Бабусину квартиру я продала, взяла в іпотеку іншу, двокімнатну. Сталося це, звичайно, далеко не одразу, спочатку треба було нормальну роботу знайти, а мені з моїми дев’ятьма класами це було зробити дуже складно.

Але я тримала свою обіцянку, моя дочка мала все: окрема кімната, іграшки, вбрання, подарунки, свята, секції, репетитори, поїздки на море. Я дала їй усе, що могла. А сама працювала з усіх сил. Треба було вчитися, треба було працювати та заробляти. Я вужем на сковорідці крутилася, але домагалася свого.

Коли з грошима стало вільніше, я купила одну за одною дві однокімнатні – це мій резерв, який дозволяє не сподіватися на долю. Квартири можна здати, на крайній випадок продати. Але це моя подушка безпеки. Дочці я квартиру ніколи не обіцяла, але вона вважає, що я не права. У неї незабаром весілля і вона, виявляється, розраховувала, що одна з квартир дістанеться їй.

Я її спустила з неба на землю. Це мої квартири, кровні. А у них із чоловіком є всі шанси купити своє житло. В обох освіта є, дітьми не обтяжені, вже дорослі, працюють. Невже вони вдвох не впораються? Їм буде набагато легше, ніж мені.

– Сама всю свою молодість вбила, світла білого не бачила, тепер хочеш і мені таку саму долю? – кричала дочка, коли я озвучила їй свої роздуми.

Ні, люба, я зробила все, щоб ти не спробувала моєї долі. Ти й гадки не маєш, що таке загальний туалет. Як це прати руками, віддавати їжу дитині, а самій просто пити більше окропу. У мене в дитинстві навіть іграшок не було. І працювати я у п’ятнадцять років пішла.

Від своєї долі я відвела дочку, але не обіцяла, що вона на моїй спині в рай в’їде. Дорогу я їй під ноги замостила, але йти нею дочка повинна сама. Дуже шкода, що дочка цього не розуміє.

КІНЕЦЬ.