Я ж в селі одна залишилася, ще й хата валиться, ось я й надіялася, що дочка мене до себе візьме. Я ж їй натякала, що від господарства відмовляюся і город садити весною вже не буду.

Та нічого вже не вдієш, прийдеться і цього року картоплю, моркву і бурячок садити, бо на одну пенсію я не проживу.

Я все життя прожила в селі. Чоловіка мого вже на цьому світі немає. Після весілля я пішла до Степана в невістки.

В батьківському домі залишилася жити моя рідна сестра. Вже більше п’яти років років, як і мого чоловіка і чоловіка Стефи вже не має на цьому світі.

В нас з чоловіком одна дочка, а в моєї сестри троє діток, але найближче до Стефи дочка, сини ж роз’їхалися по Україні, хто куди.

І якщо батьківську хату Стефа ще тримала в руках бо постійно робила якісь ремонти, а на них їй діти гроші давали, то моя просто на очах почала сипатися.

Мені Світлана не сильно спішила допомагати, а чоловіку було байдуже де жити.

Світлана відразу ж після школи як поїхала в місто, так там і залишилася, вийшовши згодом заміж.

Спершу жила дочка з зятем в гуртожитку, а згодом почали орендувати собі квартиру.

Народились в них дітки і я почала натякати дітям, щоб думали про своє житло, а там, дай Бог, може й мене до себе заберуть. Але якось дочка уникала цієї теми.

А минулого року так вийшло, що мою Стефу до себе дочка забрала в місто. Так в мене хоч якась рідна людина поруч була, а тепер я одна-однісінька залишилася.

А перед новим роком і мене дочка ощасливила, але це я так подумала, а насправді все не так.

– Мамо, готуйся. Ми з Сергієм маємо для тебе сюрприз.

Цим сюрпризом була їх нова квартира, яку вони в іпотеку взяли. Та річ в тім, що для мене там місця немає, бо у вітальні в них стоїть диван, який не розкладається.

– Ти коли будеш в гості приїжджати, ми тебе тут ложити будемо, щось та й придумаємо. Правда гарно?

– Гарно, діти, дуже гарно!

Того дня їхала в своє село і хату яка валиться, сама не своя. Знову прийдеться садити городину і ліпити хату. Нічого не поробиш, не потрібна я на старість літ дочці…

Джерело