У нас із сестрою Оксаною ніколи не було дружніх стосунків. Хоча різниця у віці зовсім незначна. Я молодша на три роки. Але, попри це, з раннього віку у нас постійно траплялися якісь конфлікти.

Як молодша сестра, я доношувала її одяг, вислуховувала вічні невдоволення з приводу того, що без попиту беру іграшки Оксани та взагалі завжди заважаю. Мені завжди здавалося, що батьки їй більше дозволяють, ніж мені.

Поступово, коли я дорослішала, ми все більше віддалялися одна від одної. Ми не мали ні спільних інтересів, ні спільних тем для розмов.

Оксана перша вийшла заміж, в неї з’явився малюк і вона з чоловіком переїхала до іншого міста. Наше спілкування взагалі припинилося, і якийсь час я навіть не знала, де вона і що з нею. Звичайно, я цікавилася у батьків долею сестри, але й вони до пуття нічого не знали, бо телефонували дуже рідко.

Через кілька років Оксана повернулася до нашого невеликого містечка та оселилася зі своїм сином у батьків. Виявилося, що з чоловіком сестра розлучилася. І оскільки там її більше нічого не тримало, вона вирішила повернутись.

Приїхавши додому, Оксана замість того, щоб влаштуватися на роботу, сиділа вдома на повному забезпеченні батьків, зовсім ні про що не замислюючись. Син її Артем – розпещений хуліган, зовсім не піддавався вихованню і не знав слова “ні”.

Моя мама – літня людина, яка страждає на постійні головні болі та підвищений тиск, мало не щодня дзвонила мені й скаржилася на сестру та онука. Вона просила мене поговорити з Оксаною і навчити її влаштуватися на роботу.

Я спочатку не хотіла цього робити, тому що бажання спілкуватися з сестрою у мене не було, але після довгих і завзятих прохань таки наважилася на розмову. Забігши до них у гості після роботи, я була здивована побаченим. Мама клопотала на кухні, готуючи вечерю на всю родину, батько лагодив поламане крісло, а Оксана сиділа на дивані, склавши ногу на ногу, і дивилася серіал.

– Привіт, – побачивши мене, привіталася сестра, – заходь, ти якраз вчасно. У мами вечеря вже майже готова, зараз будемо їсти.

– Та я буквально на п’ять хвилин, – відповіла я, – хотіла з тобою поговорити.

– Поговорити? Про що? – здивувалася Оксана.

– Я дуже хвилююся за маму, у неї останнім часом проблеми зі здоров’ям, їй би частіше відпочивати, – спокійно промовила я.

– А вона з кухні не вилазить.

– Ну, вона ж не мішки з картоплею тягає, – не кліпнувши оком, заявила сестра.

– У її віці, навпаки, треба більше рухатися.

Я вирішила не тягнути кота за хвіст одразу запитати про головне:

– Слухай, ти із сином живеш тут вже досить давно, ніде не працюєш, батькам нічим не допомагаєш. Що ти взагалі плануєш робити далі?

Оксана невдоволено подивилася на мене.

– На що ти натякаєш? – насторожено запитала вона.

– Я не натякаю, а цілком серйозно питаю, – сказала я, намагаючись говорити спокійніше.

– Коли ти почнеш хоч щось робити? Батьки вже не молоді, їм самим потрібна допомога.

– У мене важка життєва ситуація, – відмахнулася сестра.

Хвиля обурення накрила мене.

– Твоя ситуація не заважає тобі влаштуватися на роботу, а не сидіти цілими днями за переглядом телевізора! – обурювалася я.

– Давай ти не будеш вчити мене! – різко відповіла Оксана.

– Що й коли мені робити, я вирішу сама.

– Я буду вчити тебе, бо не можу дивитися, як мучаться мої батьки. Ти просто сіла їм на шию і нічого не хочеш робити, – дивлячись прямо їй у вічі, не поступалася я.

З незадоволеним виглядом Оксана встала та вийшла з кімнати. Я не стала наздоганяти її, доводити, що вона не права і переконувати в чомусь. Якщо вона нормальна розсудлива людина, то зрозуміє, що робить щось неправильно. Ну, а якщо ні, то вона просто безнадійна.

Не минуло й місяця, коли мама зателефонувала мені та повідомила, що Оксана, залишивши їм свого сина, поїхала на заробітки за кордон.

Дитину вона обіцяла забрати, коли облаштується на новому місці та знайде роботу. Я сподіваюся, що вона виконає свою обіцянку, і батькам не доведеться до кінця свого життя займатися вихованням онука.

КІНЕЦЬ.