Сьогодні мені виповнилося 76 років. Життя моє було сповнене подій, особливо після того, як я створив сім’ю.

Моя тепер уже покійна дружина і я виховали двох синів та чотирьох дочок, і зараз я маю дев’ять онуків. Але сьогодні, у мій день народження, телефон мовчить, і я почуваюся дуже самотнім.

Вранці я сидів на ганку, роздивляючись старі фотографії. “Як швидко летить час”, – подумав я, перебираючи сторінки сімейного альбому.

В цей час до мене підійшла сусідка, мила жінка похилого віку, яка часто відвідує мене.

“Доброго ранку, Олександре Івановичу! З днем народження!” – весело вигукнула вона, простягаючи кошик з домашнім пирогом та деякими продуктами. “Дякую, Маріє Петрівно. Ти завжди пам’ятаєш,” – сказав я з теплою усмішкою.

Ми сіли на ганок, і я налив нам чай. Марія Петрівна – одна з небагатьох, хто дбає про мене.

Я розповів їй про своє рішення залишити їй свій будинок та земельну ділянку після моєї смерті. Вона завжди була поруч, коли мої діти, поглинені своїм життям, поступово віддалялися.

“Ви дуже добрі зі мною, Олександре Івановичу. Я завжди дбатиму про вас, як про рідну людину,” – сказала вона, міцно стискаючи мою руку.

Ми провели разом весь ранок, згадуючи минулі часи, сміючись і поділяючись історіями.

У цей момент я усвідомив, що хоча мої діти і могли забути мене, але в моєму житті все ще є люди, які цінують і люблять мене. Коли Марія Петрівна пішла, я відчув подяку за її доброту та турботу.

Вона нагадала мені, що навіть на самоті можна знайти світло, і що важливо цінувати тих, хто залишається поряд.

КІНЕЦЬ.