Я втекла від свого чоловіка і залишила йому двоє дітей. Мене люди засуджують, мама сказала, що і знати мене після цього не хоче, хоча вся ця історія і сталася через неї. Було це багато років тому, але, все ж.

Зараз мені 36 років, і я без вагань поїхала з міста, все залишивши чоловікові. Нашим дітям зараз теж нелегко, сину 16 років, доньці 14, у них такий вік, що їм особливо нічого і не поясниш, у них або чорне, або біле.

Діти, природно, стали на сторону батька, адже я його кинула, заради іншого чоловіка. Тільки от як їм пояснити, що все не зовсім так, як виглядає.

Заміж я вийшла у 18 років. Мій чоловік старший за мене на 20 років, і на той час він вже був вдівцем, щоправда, дітей у них не було.

Василь давно собі мене сподобав, і просто чекав мого повноліття, щоб мені пропозицію зробити. Він все розповів моїй мамі, і вона його підтримала.

Мамі не так сам Василь подобався, як його статки, бо він був людиною дуже забезпеченою.

– Чого тут думати? Виходь заміж, і будеш жити як пиріг в маслі, – наполягала мама.

Нас у мами було четверо дітей, вона була вдова, і їй було дуже тяжко. Я була найстаршою дитиною, і мама сподівалася, що моє вдале заміжжя хоч якось покращить фінансове становище нашої сім’ї.

Василь мав в нашому селі пилораму, і заробляв на цьому великі гроші. Збудував величезний будинок, купив машину.

Багато жінок мріяли стати його дружинами, бо був він чоловік і видний, і багатий, і навіть красивий. Але ж не для мене! У нас різниця – 20 років!

До того ж, я була закохана в свого однокласника Андрія. Але мама навіть слухати нічого про нього не хотіла, бо він був бідний.

Василь прийшов до нас гонорово свататися, мамі моїй він купив парчеву хустку, мені – золоту каблучку. Я була наче в тумані, в голові крутилися лише мамині слова – вирвешся із бідності.

Своє весілля я теж майже не пам’ятаю, хоча воно і було дуже шикарним, на 300 осіб. Пам’ятаю лише одне – я хотіла втекти з власного весілля. Але моя мама пильно за мною наглядала, щоб я не наробила дурниць, і не осоромила її перед людьми.

Після весілля я пішла жити до свого чоловіка. Василь і справді оточив мене величезною любов’ю і турботою, з усіх сил намагався мені догодити.

Також він дуже допомагав моїй мамі, і моїм молодшим сестрам і брату. Мама не могла натішитися таким зятем, а мені весь час втовкмачувала в голову, що я маю бути вдячна долі за такого чоловіка.

Вдячність може до Василя я і відчувала, але точно не любов. Покохати його я так і не змогла, хоча і народила йому двох діток.

Хіба серцю накажеш? А мені мій чоловік був осоружний, я навіть не хотіла з ним нікуди на люди разом виходити.

Та й вдома нам особливо не було про що говорити, ми просто мовчали, або вели розмову про дітей, зрідка про роботу.

Я завжди знала, що мій шлюб з Василем помилка, але вже змирилася з своєю долею.

І все так би і далі було, якби в наше село не повернувся Андрій. Він багато років був десь на заробітках, я була впевнена, що він давно одружений.

Та виявилося, що Андрій і досі холостякує, а коли ми з ним випадково на вулиці зустрілися, то обоє зрозуміли, що наші юнацькі почуття нікуди не зникли.

Спочатку ми з ним просто спілкувалися, а потім у нас почався роман. Мені було соромно за свою поведінку, але я нічого не могла з собою вдіяти – почуття взяли верх. Я безтямно кохала Андрія, а він безтямно кохав мене.

Чоловік мій ні про що навіть не здогадувався, тому був неабияк ошелешений тим, що я прийшла і зізналася, що у мене є інший, і що я йду від нього.

Андрій був готовий забрати мене разом з дітьми, та вони не погодилися, вирішили залишитися з батьком, а мене назвали зрадницею.

Мама теж зразу прибігла, просила мене одуматися. А коли зрозуміла, що я вже не зміню свого рішення, то сказала, що я їй більше не донька.

У Андрія є будинок, в якому ми зараз живемо. Він багато досяг, і має достаток не менший, ніж у Василя. Але я з ним не через це, просто я його любила і люблю, і нічого з цим не можу вдіяти.

Ця любов не стерлася роками, отже, вона справжня. Я втратила зв’язок з дітьми і матір’ю, і через це мені погано. Але я живу своє життя, і воно у мене одне.

Мене багато людей засуджують через те, що я дітей залишила. Ну, зараз так сталося. Але я сподіваюся, що коли вони виростуть, вони мене зрозуміють.

А яка Ваша думка? Я правильно вчинила, чи не треба було все руйнувати?

Джерело