Те, що Людмила Василівна сьогодні якось особливо задумлива, помітили всі колеги. Вона раз у раз застигала в роздумах, і здавалося, що її думки десь далеко за межами робочого кабінету.

– Людо, що з тобою сьогодні? Ти наче сама не своя. Тебе щось турбує?

– Запитала її Надія – колега і найкраща подруга.

– Ще й як турбує, – відповіла та.

– Вчора Андрій привів додому свою дівчину, щоб познайомити її з нами. Чоловік поставився до цього спокійно, а я спати не можу. Не сподобалася вона мені.

– Ти дивися, Андрійко вже дівчат приводить, а зовсім недавно в школі вчився, – сказала Надія. – А що тобі не сподобалося?

– Та я сама зрозуміти не можу. Симпатична, ніби скромна, батьки у неї нормальні: мати – провізор, батько – на заводі інженером працює.

Сама Аліна закінчує університет, економічний факультет. Цього року диплом отримує. Вони з Андрієм, виявляється, вже два роки зустрічаються, а ми з батьком – навіть не знали. І ось вчора – оголошення! “Мамо, тату, це Аліна – моя наречена”.

– Так, ситуація! Але, з іншого боку, Андрію скоро двадцять шість. Нічого дивного, – спробувала заспокоїти подругу Надія. – А що саме тобі не сподобалося?

– Не знаю, але вона якось стримано відповідала на запитання, – сказала Людмила.

– І які питання ти їй ставила?

– Звичайні – про батьків, про те, де збирається працювати, чи є брати та сестри.

– А поліграф ти до неї не підключила? – посміхнувшись, спитала Надія.

– Тобі б усе жартувати, – відповіла Людмила, – а тут, можливо, вирішується доля мого сина.

– Ходімо працювати, а після роботи зайдемо до нашого кафе, і я розповім тобі одну цікаву історію, – сказала Надія.

Кілька років тому я гостювала у мами і сталося так, що несподівано потрапила до районної лікарні. В одній палаті зі мною опинилася бабуся років, мабуть, вісімдесятьох. Досить міцна, але небалакуча і не дуже привітна. Яка у неї недуга, я не знаю.

День лежимо, два, три, мене відвідують мама, чоловік, сестри, а до неї ніхто не приходить.

А тут пройшла по палаті чутка, що з обласного центру приїхав молодий лікар і тепер працюватиме в районній лікарні. Сім’я у нього тут – мати, батько, а дві сестри – студентки в університеті навчаються, додому лише на канікули приїжджають. Лікарю ще тридцяти немає, і він неодружений.

Наступного дня головний лікар, як завжди в четвер, сам робив обхід. А цього разу і нового лікаря з собою взяв. Біля кожного ліжка зупиняються, питають про самопочуття, а головний лікар пояснює молодому, кому що призначено.

А як підійшли вони до ліжка моєї сусідки, вона схопилася, до нового лікаря кинулася і голосить:

– Вітя, синку, Вітя!

Медсестри прибігли, допомогли головному лікареві бабусю від хлопця забрати, заспокоїли її. Бабуся заснула.

А коли через дві години прокинулася, стала щось бурмотити. Я дослухалася, а вона знову якогось Вітю згадує.

Я почекала трохи, а потім таки запитала:

– Ганно Микитівно, ви про якого Вітю говорите?

– Про сина мого, Вітю. Сьогодні його тут бачила, як тебе зараз бачу.

– Ви помилилися, – кажу їй я, – сьогодні сюди з головним лікарем приходив новий молодий. Його Олег Леонідович звати.

– Як я могла помилитися, якщо це був мій Вітя, і родимка в нього над лівою бровою, як у його батька була. За мною, мабуть, приходив. Значить, настав час за гріхи відповідати. А у старих гріхів довгі тіні.

– Не поспішайте, Ганно Микитівно, туди ще ніхто не спізнився. Живіть, радійте кожному дню.

– Та нема чому радіти – ні дітей, ні онуків – одна я. Сама винна, адже могло у мене в житті все інакше скластися, а я своїми руками п’ятьом людям життя зруйнувала, хотіла все по-своєму влаштувати. От і влаштувала. Ти, Надія, послухай мене. До церкви я рідко ходила, ніколи не сповідалася, а тобі розповім, як усе було.

Оповідання Ганни Микитівни:

Син у мене був – Вітя. Після училища його на службу забрали. Повернувся, а роботи тоді навіть у місті не було, що вже про село говорити. Він із двома хлопцями і поїхав на заробітки кудись. Півроку працював, потім місяць чи два вдома був. Гроші привозив, не дуже великі, а в нас і таких заробити не було де. Але він старався – кому восени город зоре, кому з ремонтом будинку допоможе, і у відпустці без роботи майже не сидів.

А в цей час приїхала до нас у село молода фельдшерка, дівчинка зовсім, років двадцяти, може, трохи більше. І мій Вітя став з нею зустрічатися.

Навіть додому почав приїжджати не раз на півроку, а кожні три місяці.

А решту часу вони один одному листи писали. На той час не те, що зараз. Телефони ці тільки в містах почали з’являтися, а в нас про них не чули. А я тоді на пошті працювала, бачила їхні листи.

Дівчину цю – Вірою її звали – в дитбудинку виросла, рідні в неї нікого, крім двоюрідної бабусі, що в нашому селі жила, не було. Ось Віра до неї сюди приїхала. За Федорівною півтора року доглядала, а та їй свій дім залишила.

Вітя якось перед від’їздом мені сказав: – Мамо, їду на півроку, а як приїду, відразу одружуся. У нас із Вірою дитина буде, ти їй, якщо що, допоможи.

А за Віктором моїм ще зі школи Настя Мельник бігала. На той час вона на кухаря вивчилася і працювала в шкільній їдальні. Тож вона, щоб з Віктором поруч бути, теж туди, куди й Вітя на заробітки поїхали. І ми з нею дещо домовилися.

Як поїхав син, Віра йому листи писати стала, а я їх із шухляди витягала, коли ніхто не бачив, і викидала. І листи Віті теж.

Він мені писав, питав, що з Вірою, просив їй записки передавати – у конверти їх вкладав. А я йому писала, що Віра у селі живе, на роботу ходить, все з нею нормально.

А за два місяці Настя надіслала Вірі лист, ніби від Віті: «Не чекай. Покохав іншу. Вибач”.

Віра будинок бабусі продала та поїхала. Я Віті так і написала: «Поїхала Віра. Куди – нікому не сказала».

Коли Вітя приїхав, він, звичайно, її шукав, в область їздив, якихось подружок її розшукав. Проте Віру не знайшов.

А Настя все навколо нього ходила, заспокоювала, і за рік вони одружилися. А коли з’ясувалося, що в них дитина буде, я так раділа! Народився здоровий, великий хлопчик. А через три дні його не стало. Спеціалісти тільки розводили руками.

Більше дітей у Насті та Віктора не виходило. Син мій став гульбанити. Настя помучилась з ним кілька років, а потім розлучилася і в місто поїхала. Люди казали, що одружилася, але чоловік теж сильно гульбанить.

А мій Вітя того літа допомагав сусідові дах ремонтувати. І з ним сталася біда, не стало його.

І я живу одна вже вісімнадцять років.

Вона помовчала, потім спитала мене:

– Так, кажеш, лікар молодий сюди приходив сьогодні?

– Так, Олег Леонідович, – відповіла я.

– І завтра знову прийде?

– Звісно, прийде. Головний лікар сказав, що нашу палату за ним закріпили.

Наступного дня Олег Леонідович справді з’явився у палаті під час обходу. Ганна Микитівна до нього не кинулася, спокійно лежала під ковдрою. А коли він оглянув її спитала:

– А маму вашу, Олег Леонідович, випадково не Вірою звуть?

– Так, Вірою Миколаївною, – відповів той.

– Тоді запитайте у неї, чи не хоче вона Ганну Микитівну відвідати.

Наступного дня лікар приніс відповідь:

– Мама сказала, що вона вас, Ганно Микитівна, пам’ятає, а відвідувати не буде.

– А що ж вона тобі, онуче, по батькові не по батькові дала? Не Леонідович ти, а Вікторович.

– Ганно Микитівно, ви самі знаєте: батько не той, хто народив, а той, хто виростив. У мене хороша сім’я, іншої мені не треба. Тож давайте закінчимо цю розмову і займемося вашим здоров’ям.

– Ось, Людмило, така сумна історія. Права була Ганна Микитівна – захотіла зробити все по-своєму, а вийшло гірше нікуди. Тож ти подумай, чи варто втручатися.

– А якщо не вийде у них нічого? Одружаться, а потім розлучаться? – Запитала Людмила.

– А це будуть їхні власні помилки. Хіба краще так буде, чим син за кілька років звинуватить тебе, що ти зруйнувала його життя?

За три дні Людмила поділилася з подругою новинами:

– Подали заяву, розписуються за місяць. Сказали, що ніяких банкетів їм не треба, жити збираються окремо – квартиру винаймають, на свою зароблятимуть.

– Ну, так як майбутня невістка?

– Запитала Надія.

– Ніби не погано. Поживемо побачимо.

КІНЕЦЬ.