Роза піднімалася на свій п’ятий поверх, сподіваючись на те, що мама спить, і їй вдасться уникнути чергової нотації. Сьогодні був не дуже добрий день, а точніше, вечір. На роботу зателефонувала подруга Марина та запросила в гості. Просто так без приводу. Але Роза знала: щось затіває її колишня однокласниця і не помилилася.

Довелося зателефонувати мамі, вигадати день народження Марини і сказати, що вона затримається. Попросила її не чекати, щоб лягала спати і не турбувалася. Але мама є мама, з нею так легко не домовитись. Тому вона важко зітхнула в слухавку і сказала:

– Все одно дочекаюся, дочко, ти ж знаєш.

Роза глянула на екран телефону: пів на дванадцяту. Так, якщо не спить, то будуть сльози, закиди, розпитування. І що розповісти? Що Маринка запросила гостей (хоча це неправда), а серед них був Олег? Він один і був з чоловіків на цій зустрічі, ну крім чоловіка Марини, звичайно.

Марина знайшла Олега одній їй відомими шляхами. Згадала, що той колись був закоханий у Розу. Виявилося, що Олег овдовів близько року тому, живе один за містом, у своєму будинку. Ось і вирішила звести їх знову. А що? Дві самотності, раптом і вийде щось?

Не вийшло.

По-перше, Олег змінився не на краще. Якось занурився, потріпався. Раніше спортом займався, а зараз навряд. Та й на Розу хоч і дивився з цікавістю, але при цьому весь час розповідав про свою колишню дружину.

Хороша, мовляв, була жінка, господиня, розумниця. Не стало тільки її зарано…

Потім вони разом сіли в таксі, він довіз її додому, а сам до себе поїхав. Телефонами вони обмінялися. Але при цьому Олег сказав:

– Подзвоню після річниці дружини. Зустрінемось, побалакаємо.

Роза не відповіла ні «так», ні «ні», інтересу не виявила. І мамі цього розповідати вона не буде. Навіщо її турбувати зайвий раз?

Нарешті вона дісталася свого п’ятого поверху, тихенько підійшла до дверей, відімкнула замок і зайшла в коридор, не вмикаючи світло. Залишилося тільки роздягнутися і прошмигнути до своєї кімнати.

– Роза! – почула вона голос мами і тут побачила смужку світла під її дверима.

Не спить…

– Ну що, мамо? – запитала вона, прочинивши двері.

– Просила ж тебе не чекати на мене.

– Що значить «не чекати»? Хіба я засну, коли ти вештаєшся по ночах?! Одна! Що я мала думати?

– Що я приїду на таксі? Ну, зрештою, можу ж я до подруги сходити, мамо!

– Роза розізлилася.

Тоді в хід пішли козирі – мати згадала про батька, зачепила найважче.

– Як ти розмовляєш із матір’ю?! Правильно батько говорив, царство йому небесне, розбалували ми тебе. Добре, що він цього не чує, – голос стрепенувся, на очі набігли сльози.

– Ну мамо, не переймайся. Я ж тебе попередила, що прийду згодом. Правильно?

Роза вже сиділа поруч і обіймала маму за плечі.

– А що сусіди подумають? Що ти вештаєшся по ночах, наплетуть пліток, мені виказувати почнуть!

– Господи, як дістала уже ця комедія, – подумала Роза і тут почула:

– Тиск мені поміряй. Підскочив знову, мабуть…

Роза сходила на кухню, дістала з шафки тонометр, повернулася і акуратно одягла мамі на руку манжетку. Поміряла тиск, потім витерла хусткою їй сльози і сказала:

– Твій звичайний тиск, не підвищений. Давай лягай. Молочка теплого принести тобі?

– Не треба, – відповіла мама. – У туалет сходжу і спати. І ти лягай.

– У кухні неприємний запах, – сказала Роза. – Відро для сміття треба винести.

– Не можна на ніч! А то ти не знаєш…

– Мамо! Ну тхнути ж до ранку буде. Я швиденько.

Роза взяла відро, накинула старий плащ, перевзулась і вийшла з квартири. А мама підійшла до вікна. Вона стояла і дивилася, як її поникла, зі скуйовдженим волоссям дочка, якій скоро виповниться сорок, бреде через двір до сміттєвого контейнера.

Вітер тріпав плащ, на ногах капці. Вона дивилася на неї, і серце стискалося від жалю. Адже Роза всю себе присвятила їй, і де її особисте життя? Де сім’я, чоловік, діти?

Літня жінка відійшла від вікна і накапала собі валеріани.

– Ні, ну цей Василь був, звісно, поганий чоловік, моїй Розі не пара, – розмірковувала вона, прямуючи до своєї спальні. – А ось Борис був непоганий чоловік. Жаль, що одруженим виявився.

Її почало хилити до сну, і не було навіть сил знову до віконця підійти, щоб подивитися, повертається вже її Роза, чи ні…

А Роза йшла добре освітленим подвірʼям, притримуючи поли плаща і несучи повне відро. На душі кішки шкрябали: і шкода було маму, і жити так було вже вже несила. Контроль і вічне невдоволення. Про якого чоловіка тут може йтися, якщо мама жодного не сприймає?

Бориса тільки цього любила. Той завжди з подарунками, продуктами, на машині. А потім… Ой, краще не згадувати. Одружений виявився.

– І що йому треба було від мене? Красуню знайшов! Дівчат достатньо навколо, якщо вже дружина так набридла, – думала Роза, підходячи до смітника.

І тут почула якийсь звук. Він лунав звідкись здалеку, але в нічній тиші чувся дуже виразно. Роза викинула сміття з відра в контейнер, придивилася й застигла від побаченого.

Наприкінці подвірʼя під ліхтарем сидів чоловік. Від нього й долинав цей дивний звук.

Вона поставила відро і тихенько підійшла ближче.

Там було якраве освітлення. Одягнений чоловікина був пристойно, тільки голова опущена вниз. Роза злякалася, але все ж таки гукнула його:

– Агов, чоловік, вам що, недобре?

Він раптом підвів голову, і вона зрозуміла, що він, мабуть, втрапив у халепу. Довелося підійти ближче.

– Погано виглядаю, так? – спитав він раптом.

– Ну не дуже. Швидку викликати?

Чоловік спробував підвестися, Роза допомогла. Хороше драпове пальто, під ним костюм, сорочка з краваткою.

– Що трапилося? – спитала вона.

– Та причепилися якісь. Телефон, гаманець, годинник. Їх четверо було, я один. Не впорався, бачте?

– Добре хоч живі. Ходімо он у той під’їзд, там посидіть, поки я зателефоную…

Чоловік, спираючись на її руку, поплентався за нею. Відро так і залишилося біля контейнерів для сміття – було не до нього. Роза завела чоловіка в під’їзд, він піднявся на один проліт і вмостився на низьке підвіконня.

– Ви посидьте тут, я зараз викличу допомогу і спущуся, – сказала Роза і стала підніматися сходами, але тут же зустрілася з мамою.

Як виявилося, та не встигла толком заснути і гукнула Розу.

Дочка не відповіла, тоді вона занепокоєна підійшла до вікна і побачила цю картину на власні очі. Вона одразу кинулася в під’їзд і почала спускатися вниз.

– Розо! Ти що! – вигукнула вона. – Що це таке?

Довелося забрати маму із собою й пояснити, що до чого. Не кидати ж людину на вулиці вночі в такому стані. З цим аргументом мама, однак, погодилася. Вони викликали швидку, Роза пояснила все, що спромоглася пояснити і швидко спустилася до незнайомця.

Той сидів, спершись на стіну і тримався за бік.

– Спасибі вам. Як вас звуть? – запитав він через силу.

– Роза. Я вам пляшку води принесла, тільки не знаю, чи можна вам пити чи ні?

– Губи змочити можна, – посміхнувся він і припав до води.

Але тут приїхала швидка і водночас спустилася неспокійна мама. Вони удвох допомогли йому підвестися і передали лікарям. Потім Роза швиденько збігала по відро і вони з мамою піднялися в квартиру.

Неспокійна нічка, нема чого сказати. Маму Роза вклала нарешті, а сама ніяк не могла заснути. Перед очима стояло його обличчя. Гарні руки, і погляд, хоч і тривожний, але водночас вдячний.

…Пройшов приблизно тиждень із цієї події. Була субота, Роза вже встала і готувала сніданок, як раптом у двері подзвонили. Вона поспішила відкрити, розмірковуючи, хто це навідався зранку раніше. Молодий хлопець з гарний букет троянд стояв за дверима і привітно посміхався.

– Привіт. Ви Роза? – запитав він і, отримавши ствердний кивок, вручив їй квіти. – Це вам від Леоніда Юрійовича. Там візитна картка всередині. Дякую за допомогу, – сказав хлопчина і швидко побіг униз сходами.

– Як він? – встигла гукнути вслід Роза, але той тільки підняв великий палець вгору.

«Петренко Леонід Юрійович, Консалтингова компанія» – значилося на візитівці.

А на звороті написано від руки:

«Люба Розо, дякую за допомогу. Радий буду дзвінку. Леонід».

Мама охала й ахала. Взяла в неї з рук квіти, поставила їх у вазу і дивилася на дочку великим очима.

– Дзвонитимеш? – нарешті спитала вона.

– Не знаю… Мабуть, – відповіла Роза і почервоніла, цей чоловік цілий тиждень не виходив із голови.

Якось квартиру дізнався.

Зателефонувала вона не відразу, а лише через тиждень на наступних вихідних. Раніше не могла набратися сміливості. І як же ж він зрадів!

– Я сам не посмів з’явитися з квітами, – сказав він. – Раптом ви одружені, незручно якось. Тож водія відправив. А ви заміжня, Розо?

– Ні, я… Вільна жінка.

– Тоді я просто мрію запросити вас у ресторан! Чи в кіно? Куди б ви хотіли?

Просто дивовижні речі часом трапляються в житті! До сорока років не щастило з чоловіками від слова зовсім. А тоді пішла викинути сміття і… Знайшла свою долю! Леонід Юрійович, чоловік сорока двох років, був також вільний.

Бізнес, самотній батько, який ніяк не погоджується переїхати до нього у великий будинок. Доводилося бігати між його квартирою та своїм будинком, роботою та рештою – побут, спорт раз на тиждень, закупи, хімчистка…

А того вечора він затримався у приятеля і, вирішивши заночувати у батька, йшов якраз до нього, всього кілька кварталів було. Захотілося провітритися. І тут на тобі…

– Ти навіть не уявляєш, як я радий, що все так сталося, Розо! – казав він їй, тримаючи за руки й заглядаючи в очі, у саму глибину. – Мені тебе мій янгол-охоронець надіслав, не інакше! І тепер ми нерозлучні. Ти згодна? Скажи мені так. Скажеш?

Роза не стала лукавити. Вона давно вже всією душею перейнялася до цього чоловіка, покохала його. І найголовніше, мама щаслива та спокійна. Нарешті дочка в надійних руках! І їй самій є пара для спілкування.

Юрій Петрович, батько Леоніда, був дуже цікавий чоловік у розмові

Як зберуться вони вчотирьох, так молодь про своє, про майбутнє.

А вони з мамою Рози вдвох і минуле згадають, і про книги поговорять, і про садок Леоніда: квіти, кущі, ягоди.

Та мало про що можуть говорити дві літні людини, які нарешті щасливі за своїх дорослих дітей!

КІНЕЦЬ.