Чому мама з татом не стали жити разом, Віра так ніколи й не дізналася.

Їй було три роки, коли батьки розійшлися. Мама з маленькою Вірою повернулася з міста до рідного села.

— Все встигла, — не втрималася баба Зіна, зустрічаючи дочку з онукою біля хвіртки.

— Вивчилася, вийшла заміж, народила, розлучилася. Як у вас, молодих, швидко все…

Кажуть, судити людину треба не по словах, а по вчинках.

Баба Зіна була доброю бабусею. А те, що бурчить і свариться, то близькі давно звикли.

Зате які млинці пече! Скільки казок знає…

Віра любила, коли спати її вкладала бабуся. Сяде на край ліжка, поправить ковдру внучці, і починає неквапливо розповідати чергову казкову історію.

Звичайно, кожна дитина, окрім казок, хоче уваги та ласки. Але баба Зіна «ніжності» не любила. Поцілувати перед сном, обійняти, сказати, як любить, — це не про неї.

Мати Віри манеру спілкування із близькими повністю перейняла від бабусі.

Іноді Віра думала: може, не люблять, тому й не обіймають?

Але одного разу Віра застудилася, і їй три дні поспіль не ставало краще, а швидка все не їхала. Баба Зіна вдень і вночі не відходила від онуки. Мами тоді не було, виїжджала кудись.

Якщо згадати, Віра частіше була з бабусею, аніж із мамою.

— Коли мати приїде? — питала вона все бабу Зіну.

— Як влаштує особисте життя, так і приїде, — казала бабуся.

Що таке “влаштувати особисте життя” маленька Віра не зовсім розуміла.

Але перепитувати не наважувалася.

Але через те, що мамині поїздки ставали все рідшими, а потім зовсім припинилися, Віра подумала: нарешті «влаштувала», тепер завжди з ними живе.

Тільки от сумна ходить. І Віру ніби не помічає, постійно думає про щось своє.

А потім мати заслабла. Спочатку думали, нічого страшного, минеться.

Стала погано їсти, за будь–якої нагоди намагалася прилягти. Але не спала, тихо лежала, заплющивши очі.

— У місто треба їхати, хорошому лікареві показатися, аналізи здати, — сказала сусідка, запрошена бабою Зіною.

— Нікуди не поїду, — відповіла мати, яка мовчала до цього.

Віра бачила, наскільки важко далися їй ці кілька слів.

Через тиждень матері стало зовсім недобре. У лікарню таки довелося їхати. Але вже на швидкій.

Віра тоді не знала, що бачить маму востаннє…

І залишилися вони з бабою Зіною вдвох.

Віра майже не пам’ятає тих днів. Все, що відбувалося, скидалося на поганий сон. Бабуся, яка плаче і разом постаріла… Мамині речі, які дочка бере з собою, лягаючи спати. Вкривається маминим теплим халатом з голівкою, притискає до грудей рукавички, що пахнули її парфумами.

— Хай би мене вже не стало, — зітхала баба Зіна. — Яке горе… Та тебе ж на кого залишиш…

Вперше вона гладила зморшкуватою натрудженою рукою Віру по голові. Дівчинка боялася ворухнутися, раптом баба Зіна забере руку?

Потроху вони відійшли від того всього…

Віра ходила до школи, потім допомагала по господарству, готувала уроки. Потяглися дні, як близнюки схожі один на одного.

Лише потім дівчинка усвідомила, як була тоді щаслива. Баба Зіна про неї дбала, намагалася замінити матір та батька.

…П’ятнадцять років – не найкращий вік, щоб залишитися одній на цьому світі. Але доля розпорядилася по–своєму.

Якось баба Зіна заснула і не прокинулася. Її тихо не стало уві сні.

Віра навіть заплакати не змогла на поминках бабусі. Усередині була така порожнеча і безнадія.

Дівчинку забрали у дитбудинок.

Через кілька днів її викликали до директора.

– Віро, ми знайшли твого батька. Сьогодні він по тебе приїде. Іди збирай речі.

— Але ж я його не знаю…

Поїхати кудись із незнайомим чоловіком? Називати його «татом»? До цього вона не була готова.

– Так познайомишся. Радіти маєш, що рідний батько з’явився. І від тебе не відмовився. Могло б і по іншому все бути.

… — Ну, привіт, — незнайомий високий чоловік і сам почував себе незручно, зустрівшись із дочкою, яку пам’ятав зовсім маленькою.

Та й чи пам’ятав…

— Ходімо, — взяв із рук Віри сумку з речами і перший подався до виходу.

Дівчинка залишилася стояти, не в змозі зрушити з місця.

— Не бійся, я й сам переживаю, — чоловік видав несміливу посмішку і підморгнув.

– Ну і мужик, – подумала Віра, крокуючи за батьком, якого не знала.

Дорогою додому вони мовчали. Не знали, про що говорити.

На порозі квартири їх зустріла миловидна жіночка, гарно та вміло нафарбована. І одягнена вона була зовсім не по–домашньому. Ошатне плаття, багато прикрас на шиї та зап’ястях.

– Познайомся, це Оля, моя дружина, – сказав батько. – А це моя дочка, Віра, – кивнув він у бік дівчинки.

– Дуже приємно, – сказала Оля і обдала гостю строгим поглядом.

– Бреше, – подумала про себе Віра.

Вона зайшла в кімнату, озирнулася навкруги й ахнула!

У кімнаті на них чекав гарно накритий стіл! І взагалі вся квартира була гарною, схожою на музей.

Картини на стінах, білий пухнастий килим на підлозі, телевізор на всю стіну, важкі портьєри на вікнах!

…Віра жила у батька тиждень, але так жодного разу і не назвала його «татом». Ніяк не називала…

Оля поводилася так, ніби дівчинки в їхній квартирі взагалі не було. Вона любила довго полежати в ліжку. Потім приймала душ, фарбувалася, пила каву.

Сніданок готував Микола. Нарізав великими скибками ковбасу. Хліб купував нарізний – з ним мороки менше.

Сам наливав доньці чай у чашку, не шкодуючи заварки та цукру.

Віра такого не любила, але сказати про це соромилася. Та й як звертатися до нього? «Батьком» назвати язик не повертався.

У Миколи був великий джип. На ньому він підвозив дочку до школи. Назад поверталася вона зазвичай сама.

– Віра, візьми гроші на обід, – простягав він їй зім’яті купюри.

Віра брала їх, але не витрачала. Збирала гроші на «втечу»… Мріяла повернутися у рідне село.

– Батькові з Олею я не потрібна, це зрозуміло, – міркувала вона.

Шукати її не стануть. Значить, ніхто за нею до бабусиного дому не приїде. Три роки перетерпіти, а там вона вже й повнолітня. Зможе піти працювати. Про те, чим харчуватиметься у селі, не переймалася.

Картоплі повно, закрутки, які бабуся крутила з великим запасом. І ціла полиця банок із компотом! Не пропаде.

Але планам її не судилося збутися…

…Віра налила собі повну чашку вишневого соку і прямувала до себе в кімнату, щоб там спокійно його випити та зайнятися уроками. Під тяжким поглядом Олі вона не могла зробити і ковтка.

Дорогою вона запнулась об килим, сік виплеснувся на підлогу. Вона спробувала його відтерти, але пляма одразу посиніла й увібралася в килим.

Оля зазирнула в кімнату.

— Ну, все, з мене вистачить! — сказала вона злісно. — Взялася на нашу голову! Своїх дітей не завели, то тепер чужих терпіти доводиться…

Віра дивилася на жінку і розуміла – ось вона, справжня.

Скинула з себе маску, не витримала напруги.

Увечері повернувся Микола. Дочка чула, як вони про щось голосно сперечаються, зачинившись на кухні. Потім усе стихло.

У кімнату постукали. Зайшов батько.

— Ну, ти як? Чому сидиш у темряві? Ходімо вечеряти. Через килим, чи що, засмутилася? Та все одно на нього! Завтра в хімчистку відвезу, буде як новенький!

— Я не хочу їсти, — тихо сказала Віра.

— Що ж мені, одному вечеряти?

– А Оля?

— А Олі тут більше нема!

Микола на хвилину замовк, потер неголену щоку.

– Вона пішла? Через мене? – не відставала дочка.

– Через нас. Адже ми з тобою тепер разом. Значить, і приймати нас можна тільки разом. По іншому ніяк. А я вже почав звикати до тебе. Не думав, що житиму колись із донькою…

— І я не думала, що залишуся з тобою, татку…