Я 22 роки у шлюбі. Дізнався, що дружина зрадила з колишнім. Бо сам теж зраджував, але ще до 25 років (потім дав собі слово зав’язати та зав’язав).

Вирішив пробачити спробувати розпочати наново. У дружини звичайні в таких моментах пояснення не приділяв уваги, не дарував квітів, ну як у всіх.

Може так і було. Вона казала, що близькості не було, просто спілкувалися. Я говорю, що в казки давно не вірю.

Встановив програму на телефон, щоб записувати розмови. Поїхав у відрядження, приїхав, перевірив, а там вона з ним знову про зустріч домовлялися.

Я навіть не стер, сказав, розлучаємося, вона не проти. Заяву вирішили подавати, але поки що писала, давай плакати і я теж розплакався, уявляєте.

Вона обійняла, плаче, каже, що може не треба? Я подумав, може це почуття і варто спробувати.

Вирішили не подавати заяви. А сам не ангел.

Живемо два тижні, я торкнутися її не можу. Наче та ж моя не змінилася зовні, почуття всі зникли і якась чужа.

Думаю, розлучатись треба, не пройде все це, не відпустить. Тим більше, вона завжди, коли сварилися, говорила, що не любить мене.

Одружився із через дитину, вона пропонувала не залишати дитину, я гроші взяв, до клініки з нею поїхав, але не зміг. Кажу, хочеш без мене роби або я одружуся, вибирай.

Нині доньці 21 рік, красуня, розумниця. Життя, звичайно, не цукор було, але я терпів, зраджував спочатку, молодий був, вітер в голові.

Та й дружина підливала олії у вогонь після кожної сварки: «Я з тобою розлучуся, як дочка виросте». Але я розумів, на що пішов, терпів.

До того терпіти звик, що, мабуть, подобалося це. Все зійшлося, не любить, зраджує, а я на все чогось чекаю.

Я розумію, сам винен у всьому, і що вже нічого не виправити, просто поплакатися захотілося. Але найголовніше — це вже рідна людина за 22 роки стала. І раптом не рідна.

КІНЕЦЬ.