Дарина розмовляла з кимось телефоном. Іван був поруч і ревниво слухав, намагаючись зрозуміти, про що йдеться. Але з тих уривків фраз, які чув, зрозуміти нічого не міг. І чим довше тривала розмова, тим більше було незрозумілого і тим сильнішим було почуття його ревнощів.

— З ким ти так весело розмовляла? — байдуже поцікавився Іван, коли Дарина перестала говорити.

— З Марією.

— Чогось у твоєї Марії голос такий низький, — замітив Іван.

– Простила. Ось і говорить трохи басом.

– Ну-ну, – сказав Іван.

— Простила, значить.

– Застудилась.

– І це все?

– Що все?

— Що ще нового? У Марії!

– А нічого! У неї чоловік знову на тиждень поїхав у відрядження. Вона одна вдома. Щасливі.

«Зовсім сором втратила, — подумав Іван.

— Чоловіка за двері, а вона гостей запрошує. Уявляю, що вона там у себе влаштує. А потім дивуються, чому це шлюби так швидко розпадаються. Звичайно! Як їм не розпадатися, коли такі неподобства відбуваються!»

— Чого вона щаслива?

— Діти — у бабусі, чоловік у відрядженні. Ні клопоту, ні турбот. Півдня вже провалялася в ліжку, їсть, читає та дивиться телевізор. Мене в гості кличе.

— Сподіваюся, ти не збираєшся до неї у гості?

— Може, й схожу. Тільки не сьогодні. Сьогодні справ багато. Завтра схожу.

«Цього мені тільки не вистачало! – подумав іван.

— Завтра вона сходить. Та мене завтра вже не буде тут».

– Як завтра, Даша? — вигукнув Іван.

– Забула? Адже я завтра їду у відрядження.

— Чому «забула»? Не забула. Все пам’ятаю. Проведу тебе і піду до Марії.

Іван уявив свою дружину в гостях у Марії. Йому стало не по собі.

«Треба щось робити, – подумав він.

– Щоб цього не допустити».

Іван важко зітхнув.

– Не розумію! – сказав він.

— Як це деякі чоловіки так спокійно залишають на такий тривалий термін своїх дружин? Невже не бояться?

– Довіряють.

– Хм, довіряють. Довіра довірою, а бувають такі ситуації, коли жінка не в змозі протистояти. Розумієш про що я? А чоловіка поряд немає! І що тоді?

– Що тоді?

— Ой, тільки не прикидайся, що ти не розумієш.

— На твою думку, виходить, що жінку вже й на тиждень залишити не можна.

— Без нагляду? Звісно, ​​не можна.

— А якщо обставини так складаються, що треба на якийсь час розлучитися?

— У такому разі треба доручити цю справу комусь.

– Кому, наприклад?

– Тому, кому довіряєш. Ось я…

Іван зробив невелику паузу і подивився на жінку.

– Ну-ну? – сказала Дарія.

— Поїду й мамі доручу за тобою дивитися, — спокійно відповів Іван.

Дарина здивовано подивилася на чоловіка.

– Ти це серйозно зараз? — спитала вона.

– Серйозно. А ти як хотіла?

— Я взагалі не думала. Мені просто цікаво, як це твоя мама слідкуватиме за мною?

– Дуже просто. Житиме з тобою весь час, поки мене не буде.

– Твоя мама?

— Звісно, ​​моя! — не витримав і закричав Івана. — Чия ще! Твоя, чи що? Тебе з твоєю мамою тільки лиши. Ви таке вчудите! Ні. Житимеш з моєю мамою, доки я не повернуся.

Іван зателефонував своїй мамі, пояснив їй ситуацію, попросив допомогти. Вона погодилася.

— Ось сьогодні й приїде, — сказав Іван.

Свекруха приїхала пізно увечері. Вечеряли в тишині. А рано-вранці Іван поїхав.

Через деякий час Дарина зателефонувала Марії.

— Чоловік поїхав, а мене свекрусі доручив, — тривожним шепотом сказала вона подрузі. – Та нічого вона не робить. Стежить за кожним моїм кроком. Ходить за мною по п’ятах. Куди я туди і вона. Нещодавно з крамниці повернулися. Вона зараз у ванну пішла, і я одразу тобі зателефонувала. Що робити? Виручай!

У зв’язку з нельотною погодою рейс, яким мав летіти Іван, відклали на невизначений термін. Він зателефонував до роботи. Начальник сказав, що тоді взагалі немає сенсу у цьому відрядженні.

«Доведеться додому повертатися, — подумав Іван. – Даремно тільки маму потурбував. Треба зателефонувати та попередити, що скоро повернуся».

Але додзвонитися він не зміг. І повернувся без попередження.

— Та що це таке! — бурчав Іван, намагаючись відчинити двері. — Ключ, чи що, лишили в замку з іншого боку.

Він натиснув кнопку дзвінка. Марно. Тоді Іве почав стукати по дверях ногою.

– Ваня? — прочинивши двері, але залишаючи її на ланцюжку, тривожним голосом запитала Віра Павлівна. – Ти чи що?

– Я! Чому двері не відчиняєте?! — дивувався Іван. – Чому до вас не додзвонитися?

— Зараз, — відповіла Віра Павлівна. І зачинила двері.

Минуло пару хвилин, перш ніж двері знову відчинилися. З квартири вийшов чоловік і, не дивлячись на Івана, швиденько побіг униз сходами.

Іван увійшов до квартири.

— Хто цей чоловік, мамо? — спитав він.

— Це… Василь, — трохи зніяковівши, відповіла Віра Павлівна. – Це знайомий Марії. Дуже хороша людина. Ми тут із ним… Тільки ти, Ваня, я тебе дуже прошу, нічого такого не подумай. Бо я тебе знаю. Придумуєш собі казна-що. Дурниці всякі. Ось завжди в тебе в голові вітер якийсь. Ти як твій батько. Царство йому небесне. Той ще фантазер. Теж вигадує різного, а потім…

— Де Даша? — суворо запитав Іван.

— Так я ж говорю, — відповіла Віра Павлівна, — вона в Марії.

— Чому вона в Марії, мамо? Адже я просив! Я ж казав! Та що ж це таке, зрештою!

— То це… — мама трохи розгубилася.

— А що їй тут робити? Тут Василь. Він зовсім сторонній їй чоловік. Навіщо? Не треба. І я вирішила, що буде правильно, якщо вона цю ніч проведе з подругою. На мою думку, так буде безпечніше.

— Ти розумієш, що кажеш, мамо? Яке безпечніше? Де? У Марії, чи що?

– А що? – не зрозуміла Віра Павлівна.

— Ех, мамо, — сердито сказав Іван.

– Я тебе про що просив? А ти? Не чекав від тебе.

«А хто ж чекав? — сумно зітхнувши, подумала Віра Павлівна.

– Я чи що? Та я й сама від себе такого не чекала. І скажи мені ще вчора, що таке станеться, не повірила б. І якби Марійка не привезла цього Василя, то нічого б не було».

Іван зателефонував Дарині та спробував наїхати на неї. Але з цим в нього нічого не вийшло.

— Мене твоя мама сама відпустила, — з невинним здивуванням сказала Дарина. — Сказала, що можу два дні взагалі не з’являтись.

Вона мало не силою виштовхала мене зі своєї квартири. Віриш? Я хотіла залишитись, але не змогла. І чого ти тепер на мене бочку котиш? До мене якісь претензії? В мами своєї і питай. Наступного разу мене не залишатимеш на неї.

Іван глянув на маму. Віра Павлівна зробила винне обличчя і знизала плечима.

КІНЕЦЬ.