Настя, затамувавши подих, поспішала додому, адже батько подзвонив їй і попросив негайно поговорити з матір’ю. Вона боялася передчувати хаос, який вибухнув у її сім’ї.

Прибувши додому, вона знайшла матір у спальні, складаючою одяг у валізи. Сцена була настільки чужою та відчайдушною, що Настя на мить завмерла у дверях.

“Мамо, що відбувається?” – Насилу видавила вона. Її мати, повернувшись, зустріла її поглядом, сповненим образи та рішучості.

“Я йду від твого батька, Настя. Сьогодні побачила його в ресторані з іншою жінкою. Вони трималися за руки – справжня пара!” – Голос її здригнувся, але в очах читалася непохитність.

Настя відчула, як страх і сором наповнюють її. “Але мама, хіба розлучення – єдине рішення? Що скажуть люди? Ми станемо посміховиськом для всього міста!” Мати втомлено подивилася на неї. “Доню, мені не до чуток. Я більше не можу так жити.

Твій батько перестав бути мені вірним, і я не збираюся вдавати, що все гаразд.” Настя намагалася знайти аргументи, щоб переконати матір залишитися.

“Може, ми можемо щось виправити? Поговорити з татом, відвідати сімейного психолога?” “Я намагалася, Настя.

Але коли любов йде, її не можна повернути силою,” – мати продовжувала складати речі, кожен її рух підкреслював остаточність рішення. Настя зрозуміла, що ситуація вийшла з-під контролю.

Світ, який вона знала, руйнувався, і вона почувала себе безсилою зупинити його. У той же час, у глибині душі, вона починала розуміти, що іноді необхідно відпустити, щоб усі знайшли своє щастя, навіть якщо це щастя означає біль та розлуку.