Я одружилася два роки тому. З Іллею ми познайомилися через спільних знайомих. Він одразу звернув на себе мою увагу, якийсь він був справжній, не знаю, як точніше пояснити. Але з ним було просто та спокійно. В словах не доводилося шукати подвійне дно, жодних складних ігор, все прямо та щиро. У світлі моїх останніх стосунків для мене це було просто бальзамом на душу.

Він одразу розповів, що сам не місцевий. Родом із села у сусідній області. Там у батьків своє невелике господарство, а ще вони працюють на фермерському підприємстві. Свого часу батьки наполягли, щоб син здобув вищу освіту та будував своє життя у місті. Ілля був не проти, його перспектива життя у селі теж не спокушала.

У місті він відучився, знайшов роботу за фахом та непогано заробляв. Відносини з дівчатами у нього не складалися, його прямолінійність їх відлякувала. А мені, навпаки, подобалося. Причина, швидше за все, у тому, що раніше його дівчата були молодші за нього, а я старша на п’ять років, і цими романтиками, таємницями, загадками та іншою нісенітницею наїлася вже вдосталь. Хотілося спокійного рівного життя без емоційних гойдалок.

Все це я знайшла в Іллі, тому в нас дуже швидко закрутився роман, ми з’їхалися і він зробив мені пропозицію. Весілля грали скромне. У місті посиділи з моїми батьками та спільними друзями, а потім поїхали до батьків чоловіка, я з ними до цього спілкувалася лише телефоном.

Спершу все було добре. Жили ми у моїй квартирі, з дітьми вирішили поки не поспішати, обидвоє працювали. Але чоловіка втратив роботу, а нову знайти не вдавалося. Криза дуже скоротила робочі місця, а те, що залишилося, зовсім не тішило в плані зарплати.

У нас питання грошей стояло не надто гостро. Кредитів та іпотек у нас не було, дітей поки що теж, я заробляла стабільно непогано. Але чоловіка думка про те, що він сидить на моїй шиї, засмучувала. Він так не звик, почував себе дуже некомфортно, хоч я й переконувала його, що це все байдуже. У всіх бувають важкі періоди, чи знайде він собі роботу.

Але півроку пошуків успіху не принесли. Чоловік уперто влаштувався на роботу, щоб хоч щось приносити додому, але його заробіток був набагато нижчим за мій доход. Це було за його самолюбством, але виправити ситуацію йому не виходило.

Зрештою, він сказав, що нам треба переїхати. Для мене такий поворот був несподіванкою. Куди, навіщо, з якої радості? Виявилося, що чоловік поговорив із батьком, той йому пообіцяв дізнатися з приводу роботи там. Дізнався, що є посада, зарплата для села взагалі космічна, Ілля на вимоги підходить.

За мірками чоловіка зарплата космічною не була, але вона лише трохи поступалася моєму заробітку. Тож уже було непогано. З житлом там теж питання було вирішено. Батьки мають великий будинок, спочатку можна пожити у них, а потім підібрати собі житло, або взагалі купити, там це не дуже складно.

Для чоловіка це був ідеальний варіант, а ось мені він зовсім не підходить. Я ніколи не мріяла жити в селі, приїжджати іноді на кілька тижнів – одна річ, а жити постійно не хочу. До того ж переїжджати жити до свекрів, коли в місті маю свою квартиру, теж дивна ідея.

– А що не так у житті з моїми батьками? Вони тебе добре прийняли, та й зараз не скривдять, – не зрозумів чоловік.

Я постаралася пояснити, що його батьки – чудові люди, але в нас надто різні погляди на все. Їздити до них у гості я згодна хоч щомісяця, а ось жити з ними того ж місяця вже не змогла б. Ми просто не змогли б ужитися. Та й взагалі, їхати до когось жити, маючи власне житло, якась дивна ідея, як я гадаю.

Але це все вирішені питання насправді. Проблема в іншому – я там не зможу працювати за фахом та заробляти стільки, скільки отримую зараз. Я працюю косметологом, тут у мене вже є клієнтська база, гарне місце роботи, власні клієнтки, а там я що робитиму?

Я не сноб, розумію, що і в селі жінки доглядають за собою, але я дуже сумніваюся, що при своїх зарплатах вони готові будуть витрачати такі суми за сеанс догляду за собою. Це і в місті собі не всі можуть дозволити, бо об’єктивно це недешеве задоволення.

А робити прайс нижче я не бачу сенсу. Я працюю на певних засобах, які вже давно перевірені та добре себе зарекомендували, а вони всі з люксового сегменту. Переходити до розряду економ я не хочу, це надто проблемно.

Це я все чоловікові пояснила, але він нічого не зрозумів і звів усе моє пояснення до того, що не хочу їхати. Іноді його простота дивує.

Я ще раз спробувала пояснити, що в нас вийде змінити шило на мило – у селі він зароблятиме якісь гроші, зате я вже не зможу. Зрештою куля на кулю і виходить, сума буде одна і та ж. Чоловік зі мною не погодився, бачачи величезну різницю – тут він сидить на моїй шиї, а це для чоловіка неправильно, а там він буде здобувачем.

Мені ця логіка незрозуміла. Я вірю, що він згодом знайде у місті нормальну роботу, просто треба трохи зачекати. Грошей нам вистачає, я його зарплатою не дорікаю. Але він уперся і все – він почувається некомфортно, коли я забезпечую сім’ю. За його словами, він як утриманка – живе в моїй квартирі за мій же рахунок.

Моя мама мені радить таки переїхати. На її думку, дружина має бути при чоловіку, віддаючи йому право першої скрипки. Каже, що я собі і там зможу і базу напрацювати, і знайти застосування. А якщо впиратимуся, то розвалю сім’ю.

Не знаю, чи варто погоджуватися. Я й досі думаю, що чоловік задумав дурість. Але й лаятись з ним я не хочу, інакше ніяк. Варіант, що він поїде, а я залишусь, ми не розглядаємо. Обидвоє вважаємо, що це не сім’я, хоч у цьому ми сходимося.

КІНЕЦЬ.