Віка збивалася з ніг, намагаючись усе встигнути. Двох рук до комплекту з двох ніг було явно замало, щоб вирішити всі проблеми, які Віка сама собі вигадувала. Точніше, вона це не вважала проблемами, це були обов’язкові завдання, які терміново вимагали рішення. Завтра її день народження прийдуть гості, а до цього Віка ставилася дуже серйозно.

Ось як вона виглядатиме, якщо гості, наприклад, полізуть на шафу, а там у неї пил? Чи заглянути під ліжко? Чи уважно будуть вдивлятися у плінтус? Чи раптом вирішать зазирнути за обід унітазу? Унітаз взагалі обличчя господині. А раптом там виявиться бруд? Це ж буде незмивна пляма на репутації Віки! Все має бути ідеально!

Чи як Віка може припустити, щоб на столі комусь із гостей не вистачило їжі? Віка що, жадібна чи скнара? Ні, треба всім догодити, щоб кожен на столі знайшов щось для себе.

Тому у Віки давно заготовлене меню. Там всього шість салатів, чотири види нарізки, дві гарячі страви, а ще торт, обов’язково торт, інакше який же це день народження, без торта? Зате всім має вистачити.

Все це Віка готуватиме сама, бо кому вона може довірити таку відповідальну справу? Та нікому! Не в магазині купувати салати та інші готові страви для святкового столу. Вона і торт буде сама пекти, бо ні в кого не повинно виникнути жодного приводу запідозрити в ній погану господиню.

Так що плани грандіозні, але наявність всього двох рук, двох ніг і однієї сильно замороченої голови сильно сповільнювали їх виконання. Тому Віка нагадувала змиленого оленя у упряжці Санта-Клауса. Йому, бідолашному, теж за ніч доводиться виконувати просто море роботи.

Віка з тугою подивилася на свою доньку Оленку, яка із захопленням щось малювала, затишно сидівши за столом. Оленці було лише п’ять років, тому вся допомога, на яку можна було чекати, полягала в тому, що Оленка не плутається у мами під ногами і не створює зайвого бардака, що вже було чимало.

Оленка ж періодично відривалася від свого захоплюючого заняття і з цікавістю спостерігала за мамою, яка носилася по квартирі, намагаючись одночасно завантажити білизну в машинку, розвісити попередню партію, поставити варити овочі для одного салату, нарізати їх для іншого і заодно почистити унітаз.

– Мам, а навіщо мити унітаз? З нього теж хтось їстиме? – поцікавилася Оленка, відразу ж вибивши Віку з ритмічного метання по квартирі.

– Чому їсти? З чого ти узяла? – Віка зупинилася і витерла змилене обличчя щойно витягнутої з пральної машинки наволочкою. Потім зрозуміла, що зробила, і сердито кинула її назад у машинку.

– Ну ти так зазвичай посуд намиваєш, а з посуду ми їмо, – розважливо заявила Оленка.

Віка почала пояснювати дочці, але раптом із кухні пролунало зловісне шипіння, і Віка побігла туди рятувати ситуацію. Встигла вона вчасно, щоб зупинити втечу рису з каструлі.

Про питання дочки Віка вже забула і знову почала рух по колу, намагаючись все зробити і скрізь встигнути. Якоїсь миті вона зрозуміла, що давно вже не чула жодного питання від дочки, що було для неї невластивим.

Востаннє Оленка дошкуляла маму питаннями близько години тому. Вона тоді спитала, навіщо перед приходом гостей протирати шафи.

– Ось гості прийдуть, а в нас тут пилюка лежить. Некрасиво вийде, – менторським тоном почала пояснювати Віка.

– А ти сама часто в гостях по шафах лазиш? Знайшла в когось пил? – з цікавістю подивилася на маму Оленка, а Віка почервоніла, і як усі дорослі, коли не знають, що відповісти, попросила її не відволікати.

І ось уже цілу годину Віку ніхто не відволікав, що було дуже дивно і насторожувало. Віка пройшла всією квартирою і вже запанікувала, не знайшовши доньку.

Віка голосно почала кликати Оленку і на серці у неї відлягло, коли штора на вікні в дитячій від’їхала і звідти здалося забруднене шоколадом обличчя дочки.

– Ти що тут робиш? – запитала Віка, підлазячи під штору і прилаштовуючись на підвіконні поруч із дочкою.

– Я живу, – коротко пояснила дочка, зосереджено обгризаючи шоколад із цукерки, звільняючи вафельну начинку.

– Що, прямо тут живеш? Ти тепер кошеня, яке ніжиться на підвіконні? – Усміхнулася Віка.

Дочка подивилася на неї з легким докором і сказала, що ніяке вона не кошеня, вона Оленка, і вона не тут живе, а взагалі живе, займається процесом життя.

– О, так ми з тобою займаємося тим самим! Я теж живу, – зі сміхом заявила Віка і вже хотіла вирушити далі займатися важливими справами, але відповідь дочки змусила її зупинитися.

– Ні, мамо. Ти не живеш, ти метушишся, – припечатала дочка, із задоволенням облизуючи пальці від шоколаду.

Потім Оленка залізла в кишеню, витягла ще одну цукерку Віці, присунулася ближче до неї, затишно вмостилася в неї на колінах і почала роздивлятися, як за вікном про щось своє сперечаються два горобці.

Віка помовчала, а потім сказала, що вона не метушиться, просто має багато справ.

– Ти сама собі ці справи вигадала, – надто серйозно для п’ятирічної дівчинки видала Оленка.

– А що ж тепер робити? – якось зовсім розгубилася Віка.

Оленка порадила мамі з’їсти цукерку і просто посидіти з нею ще трохи. Чомусь Віці не захотілося більше відмовлятися справами.

Вона сиділа на підвіконні, гладячи по голові Оленку, що притиснулася до неї, розглядаючи метушню горобців, обгризала шоколад з цукерки і розуміла, що ось зараз вона точно живе.

КІНЕЦЬ.