Наталя повернулася з роботи трохи раніше, ніж звичайно, строга начальниця відпустила її з нагоди Дня Народження – 45! А вже завтра іменинниця разом із чоловіком вирушать на море.

Увійшовши до своєї кімнати, Наталя знайшла на ліжку ляльку, стару ляльку, про яку вона мріяла, коли була маленькою дівчинкою. Але, на жаль, її мрії тоді не судилося здійснитися.

Наталя була вкрай здивована, вона ніколи не ділилася з чоловіком про те, що колись давно мріяла мати таку ляльку. «Невже за двадцять шість років шлюбу Олег навчився читати мої потаємні думки?» – посміхнулася Наталя.

Через деякий час, коли Наталя готувала святкову вечерю, прийшов чоловік із шикарним букетом червоних троянд.

– Дякую, коханий, за несподіваний подарунок, я ніби відчула себе маленькою дівчинкою.- Де ти знайшов це диво? У колекціонерів? Як ти дізнався про мою дитячу мрію?

– Нічого не розумію, – здивувався чоловік. – Ніякого подарунка я тобі ще не зробив. А ось, власне, й він! – Ігор дістав із кишені коробочку, всередині якої знаходився витончений золотий браслет.

– Я думала, це ти подарував мені ляльку. Звідки ж вона?

– Може, наш син приніс?

– Ігор, а чи не натякає він випадково, що ми скоро станемо бабусею та дідусем?

– Точно! Вони ж із Вікою вже два роки разом живуть. Ну, якщо ляльку подарували, то внучка в нас з тобою очікується…

Незабаром прийшли Олег з Вікою.

– Наталю Михайлівно, я вам допоможу з готуванням, – сказала дівчина і пішла за майбутньою свекрухою на кухню.

– Віка, що ж ви нас одразу не розповіли? А я думала, що ти просто трохи набрала зайвого!

– Набрала зайвого…? – Вікі почервоніла. – Олег постійно говорить мені про це. Але я скину, обов’язково. З наступного тижня ходитиму до тренажерного залу… Вибачте, а чим ми вас мали порадувати?

– Як? Хіба ти не вагітна?

– Ні, ми з Олегом ще навіть не думали про дітей.

– Дивно, я думала, це ви ляльку мені подарували.

– Яку ще ляльку, мамо? – Зайшов на кухню Олег.

– Досить вам, – засміялася Наталя. – Ви, що, змовилися і розіграти мене вирішили?

– Мамо, ми про ляльку нічого не знаємо. А подарунок ми тобі за святковим столом зробимо! – усміхався син. – Скоріше б вже за цей стіл сісти, щось я зголоднів.

– Містика якась… Як тоді ця лялька могла опинитись у нашій квартирі?

За святковим столом Наталя сиділа задумана, загадкова лялька не виходила з неї з голови.

Провівши Олега та Віку, Наталя зустріла у під’їзді сусідку.

– Тітко Ніна, я вам зараз ключі від квартири занесу. Ви ж подивіться за моїми квіточками, як домовлялися?

– Наталко, то ти мені ключики вже з ранку віддала.

– Ой, забула зовсім, замоталася …

– Ти пробач, Наталю, може, даремно ми з Віктором у твою квартиру заходили? Але дуже він просив тобі цю ляльку подарувати. А Вітю я відразу впізнала – це точно він, хоча бачила його востаннє, коли він ще хлопчиком був.

– Що ще за Віктор?

– Брат твій по батькові. Хіба ти не пам’ятаєш його?

Настрій Наталки одразу зіпсувався, свого батька, як і брата, вона пам’ятала невиразно. З розповіді матері Наталя знала, що коли їй було чотири роки, з’ясувалося, що у її батька була інша родина і в ній ріс хлопчик Вітя, який був старший за Наталку на два роки.

Мами Віктора не стало, і батько Наталі наважився розповісти законній дружині про те, що має сина. «Я перед тобою винен, а дитина – ні. Якщо можеш – пробач, якщо ні, ми підемо. Сина я не кину».

Мати Наталі не змогла пробачити чоловіка і вказала йому на двері. Тоді батько поїхав в село, де жив Вітя і лишився з ним жити. Батько кілька разів приїжджав разом із Вітею, просив їх прийняти, але мати так і не прийняла.

Наталка раптом згадала хлопчика, який приїжджав до них із батьком. Щупленький, світленький і дуже добрий. Він пригощав Наталку цукерками і якось подарував свою іграшку – маленького ведмедика. Тільки мати викинула того ведмедика наступного дня.

– Сергій, батько твій, приїжджав з Віктором, коли хлопчику років одинадцять було, – продовжила тітка Ніна, тим самим вивівши Наталю зі спогадів. – У місті вас не було, ви з матір’ю у родички своєї в Одесі відпочивали. Сергій до мене тоді постукав, просив передати твоїй мамі, що переїжджають вони в інше місто, конвертик залишив, пухкий такий, не схоже, що з листом. З грошима, напевно, я ж не дивилася… Зовсім забула: адже Вітя номер телефону свій залишив, сказав, буде радий, якщо ти йому подзвониш. Вже завтра він поїде із міста.

– Ми теж завтра їдемо на відпочинок. А зараз дзвонити пізно вже.

– Віктор сказав, що чекатиме твого дзвінка у будь-який час.

Отримавши номер телефону Віктора, Наталя тремтячими руками набрала його.

– Наталя! Доброго дня, я радий, що ти подзвонила. Я приїжджав, щоб продати наш сільський будинок, почав розбиратися і знайшов валізу, в якій були листи та подарунки для тебе. Батько купував подарунки до кожного свята, але твоя мати не приймала їх. Батько складав іграшки в чемодан і писав тобі листи.

Ця лялька була там. Знаю, що наш батько подарував її тобі на п’ятиріччя, ти дуже зраділа подарунку, але твоя мати забрала в тебе ляльку, виставила батька і зажадала більше ніколи не наближатися до вашої родини.

– Наш батько живий? – Запитала Наталя.

– На жаль, тата не стало вісім років тому. Він був дуже доброю людиною, батько любив тебе і ніколи не забував. Він мріяв тебе побачити, але ми перебралися з ним дуже далеко,. А останніми роками здоров’я батька дуже сильно підводило.

Я знаю, що в тебе сьогодні День Народження, я дізнався про цю дату з листів батька. Я дуже хотів, щоб ти отримала цю ляльку саме сьогодні, рівно через сорок років. Нехай через стільки років, але ти повинна відчути, що батько тебе дуже любив… ми з батьком тебе вітаємо! – сказав Вітя.

– Дякую… А де листи батька, адресовані мені? – Запитала Наталка, втираючи сльози.

– Я забрав їх, але тобі привозити не став, не думав, що вони будуть тобі цікаві.

– Вітю, я дуже хочу їх прочитати. Всі, до одного…

За півгодини Наталя приїхала на таксі за адресою, вказаною братом. Вони розмовляли з Віктором до світанку і могли б розмовляти ще довго-довго, але Віті треба було поспішати на поїзд.

Тепло попрощавшись із братом і запевнивши його, що він завжди бажаний гість у її будинку, Наталя повернулася додому з цілою купою листів. Вона взяла ляльку на руки і притиснула до себе.

– Я відчуваю твоє кохання, тату, і… дякую за привітання…