Ольга Пилипівна сиділа в кріслі й читала газету, коли пролунав дзвінок мобільного телефону.

– Оленко, тобі дзвонять! – гукнула вона дочці.

– Мамо, я вечерю готую, візьми слухавку, якщо тобі не важко, – відповіла їй Олена.

Ольга Пилипівна взяла мобільний телефон доньки в руки.

– Алло, – сказала жінка.

– Привіт, Олено, не впізнала? – поцікавилася в неї якась жінка.

– Якщо чесно, ні, – здивовано відповіла їй Ольга Пилипівна.

– А це й не дивно. Ми ж десять років ми не бачилися і не зідзвонювались. З того часу, як школу закінчили. І саме тоді ти заміж за мого Славка вийшла! Це Фаїна – однокласниця твоя! Згадала тепер у кого Славка відвела?

– Відвела?! Як це? – Ольга Пилипівна не розуміла, що відбувається. – В’ячеслав до мене залицявся довго і наполегливо, уваги моєї домагався, я й погодилася. Замість того, щоб в інститут вступати, заміж за нього вийшла і дочку народила. Він мій чоловік уже десять років як.

Ольга Пилипівна вирішила підтримати розмову від імені дочки, раз вже та жінка її з донькою переплутала.

– Твій чоловік? Ну, звичайно, чоловік він твій. А любить він мене. Ми з ним уже рік зустрічаємось!

– Цікаво цікаво… А чому він сам мені про це не сказав? Я вже відпустила б його давно!

– Як це чому? Жаліє він тебе! А у вас донька росте.

– І що? Донькою Славко ніколи не займався. Це не його обов’язок, – просвітила Ольга Пилипівна жінку, зачиняючи двері в кімнату, щоб Олена її розмову не почула.

– Та ти що? По-твоєму, чоловік, який щовечора поспішає додому, щоб погуляти з дитиною, перевірити чи вивчила вона уроки, і приготувати вечерю для всієї родини дитиною зовсім не займається?

Ольга Пилипівна спробувала пригадати, коли вона востаннє бачила зятя на кухні, і таких випадків не згадала.

– Хоча ми давно з чоловіком від них переїхали, – думала Ольга Пилипівна. – Може, за останні п’ять років він змінився? Але поки ми разом жили, випадків появи Славка на кухні я не пригадую. Та й за останній тиждень, доки я по лікарях тут ходжу, я його там не бачила. Та гаразд! Це не мої проблеми.

То що там далі за списком? З дочкою він гуляє, значить. Так Каринка наша давно вже одна з подружками на вулицю ходить. Адже їй дев’ять років нещодавно виповнилося, правда телефон із собою бере, щоб Оленка не хвилювалася. Уроки? Як він може щось перевіряти, якщо сам погано вчився! Чи мені ж не знати? Адже я в нього першою вчителькою була. От же ж казкар. Та цікаво не це, а інше! Як моя дочка за рік нічого не помітила? Хоча вона постійно зайнята, ніколи їй, мабуть, на його пізні повернення звертати увагу…

Так подумки вирішила Ольга Пилипівна.

А Фаїна продовжувала, звертаючись ніби до дружини Славка:

– Славко мені сказав, що ти постійно в салонах краси сидиш, і в басейні. Плюс ще з подружками зустрічаєшся, а він бідний на собі все тягне. І як ти пояснюєш усе це?

– Як? – запитала Ольга Пилипівна.

– Слаба ти, нібито, і тобі перенапружуватися не можна!

– Так? І коли ж я востаннє слаба була?

– Як це коли? Місяць тому! Славко від мене раніше пішов. Втомився бідний! Довелося нам у санаторій потім їхати, щоб він відновився.

– Точно! – знову подумала Ольга Пилипівна. – Зятьок два тижні тому з санаторію тільки повернувся. І путівка в нього така дорога була. Донька ще в нас гроші позичала.

– Добре відпочили? – поцікавилася вона у Фаїни.

– Добре, тільки мало. Я б ще на тиждень затрималася, але у Славка грошей не було, щоб нам путівку на більший термін купити. Бідолашний мужик, працює від зорі до зорі, щоб твої забаганки задовольняти, а самому і відпочити ніколи і нема на що!

– І справді нема на що. Він же ж на роботу як влаштувався десять років тому, з тих пір і сидить на одному місці. Вчитися далі не захотів, хоч я наполягала. Його все влаштовує. А чи багато він може заробити сантехніком?

– Ти смієшся наді мною чи що? Яким сантехніком? Він комерційним директором працює в одній відомій у нашому місті компанії! Та що з тебе взяти? Вчепилася в мужика і не відпускаєш! Гордості зовсім немає.

– Ух, ти. Комерційний директор… Директор унітазів і мийок! Це моя дівчинка після декрету інститут закінчила і зараз комерційним директором працює. І йому скільки разів говорила, що треба вчитися. Допомогти навіть обіцяла! Так ні! Його все влаштовує. Ну, нічого, Славку, нічого, я тобі влаштую солодке життя. Полетиш ти до своєї Фаїни, а там уже нехай вона з тобою розуміється! – подумки вирішила Ольга Пилипівна.

– Фаїно, ти вибач мені, адже я не одразу зрозуміла, що у вас все серйозно. І наговорила тобі нісенітниць. Сподівалася, що ти чоловіка мого коханого залишиш у спокої. Але, коли так вийшло, то я відпущу його, звісно, – змінила тон Ольга Пилипівна.

– От, це вже інша розмова!

– Скажи мені, а зараз Славко не в тебе випадково?

– У мене, звичайно. Де ж йому бути? Від тебе нарешті вирвався. Хоч один вечір сама з дитиною своєю посидиш, і вечерю чоловікові приготуєш.

– Слухай, Фаїно, а, може, я не буду сьогодні вечерю для Славка готувати? До мене мама в гості приїхала, вона з Кариночкою посидить, а я до тебе приїду. Посидимо втрьох, поговоримо, все з’ясуємо, та й вирішимо, як нам далі жити?

– Ти серйозно? А це хороша думка. Я правда й не сподівалася, що ти так швидко погодишся мужика відпустити, а в тебе залишки гордості ще залишилися. Слухай і запам’ятай, куди тобі приїхати треба…

– Диктуй, я запишу.

Ольга Пилипівна взяла записник і ретельно записала адресу Фаїни.

– Ну що? Бувай, подружко. Чекай у гості. Тільки ти Славку нічого не кажи, щоб не хвилювався. Я через годину до вас приїду і ми все вирішимо.

– Добре не буду. Нехай він поки що відпочине, бо з тобою втомлюється дуже. Одна я його й розумію.

– Ось-ось. Я ніколи його зрозуміти не могла, добре хоч він тебе знову зустрів.

Завершивши розмову з Фаїною, Ольга Пилипівна пішла на кухню до дочки.

– Оленочко, тут твоя шкільна подружка дзвонила, в гості тебе запросила.

– Хто дзвонив, мамо? Я давно вже ні з ким не спілкуюся, ніколи мені. Робота, дім, дитина.

– Ось і розвійся трохи. А я тут на хазяйстві буду.

– Ти серйозно, мамо? А як же ж Славко? Він скоро з роботи прийде.

– До речі, люба, а чому Славко постійно з роботи о восьмій годині вечора повертається? Я думала, що сантехніки до п’яти працюють!

– Ой, мамо, тут така справа. Він підробітки став брати останнім часом. Ну, розумієш, кому новий унітаз встановить, кому сифон почистить, кому мийку замінить.

– Розумію, люба. Втомлюється, напевно, зате грошей більше приносити в сім’ю став.

– А ось з грошима проблема, мамо. Адже він такий довірливий, обманюють його постійно. То заявлять, що він криво унітаз поставив, то скажуть, що він неякісно сифон прочистив, то…

– Ясно все з ним! Бідолашна людина. Але нічого, скоро все на краще зміниться…

– Ти про що говориш, мамо?

– Ні про що, люба. Ти не хвилюйся, я Славка після важкого трудового дня зустріну, а ти йди в гості, поки запросили. Тортик тільки купи.

Через пів години Олена вирушила в гості до Фаїни, а Ольга Пилипівна почала паквати речі зятя у сміттєві пакети. Вона не сумнівалася, що зустріч колишніх однокласників пройде продуктивно, і її дочка нарешті звільнить нещасного від негараздів, які він терпить у шлюбі з нею…

У цей час Олена приїхала за адресою, яку назвала їй мати.

Фаїна люб’язно запросила її пройти в квартиру. На дивані Фаїни в сімейках з пінним в руках лежав щасливий і задоволений Славко, якому Фаїна, звичайно ж, не сказала, що вони чекають у гості його дружину.

– Кохана? А ти тут яким вітром? – поцікавився у дружини В’ячеслав.

– Я? Мене Фаїна запросила в гості. А ось що ти тут робиш? – у свою чергу запитала чоловіка Олена.

– Я? Все просто! У Фаїни трубу прорвало, лагодив ось. Ти ж знаєш, що я підробітки брати останнім часом став!

– Трубу? В сімейках? Не розумію…

– Ой, тут така справа. Тут так лило, так лило, я весь промок, довелося роздягнутися.

– Лягти на диван, взяти в руки пінне і рибку солону і лагодити трубу?!

– Ні це я…

– Славко, мені не цікаво, вибач. Все, що мені треба було побачити, я побачила. Я давно вже підозрювала, що щось не так, але доказів у мене не було. А тепер є.

До речі, мені давно вже з тобою нудно стало, але я тебе шкодувала і на розлучення не подавала.

Все-таки заробляєш ти мало, і слабий останнім часом часто став. Але, любий мій, якщо ти здоровий, то шкодувати тебе я більше не буду. На розлучення подам сама завтра ж. Речі твої надішлю на цю адресу!

– Навіщо, люба?! Ми ж так добре жили!

– Як це навіщо?! Щоб ти міг без проблем труби у Фаїни лагодити, сифони міняти, встановлювати унітази. Все, вибачте, любі мої, мені ніколи. Піду-но я в басейн запишуся, давно хотіла, та все часу не було. Тортик, до речі – це вам. Пригощайтеся.

Олена залишила квартиру Фаїни, а та здивовано дивилася на коханця.

– Які унітази, які труби? Ти ж – комерційний директор. Ти мені сам так сказав!

– Який комерційний директор, Фаїно? У мене ж освіти немає. Сантехніком ледь влаштувався!

– А навіщо ж ти мені все це розповідав? І звідки таку посаду вигадав?

– Я не вигадав. Я і фірму тобі правильно назвав, і посаду. Тільки там Олена працює.

– Але… Тоді… Навіщо тоді ти мені потрібен?!

– У нас же ж кохання, люба!

– Кохання із сантехніком? Ти серйозно? По-твоєму, я така шикарна жінка, про це мріяла?!

– Але ти ж мене зі шкільної парти любиш! Ти ж сама мені казала.

– Збирайся і йди, Славко. Любиш… Любиш… Це в школі можна любити двієчника, який за відмінницею бігає.

А в тридцять років любити невдаху, який за рахунок дружини живе, мені якось не до душі. Іди-но ти до своєї Оленки, нехай вона тебе далі на своїх широких плечах тягне…

– Фаїно, вона не пробачить…

– А мене це не цікавить. Брехати не треба було! Я б з тобою і зустрічатися не стала, та й Оленці б не дзвонила!

У цей час Олена дзвонила матері і попросила її зібрати речі Славка. Сама вона, як і планувала, вирушила в басейн. Їй треба було впорядкувати думки, зрештою, вона колись любила цю людину.

Щоправда, це було давно. Останнім часом вона його жаліла і терпіла, але всякому терпінню рано чи пізно приходить кінець.

Як добре, що Фаїна їй очі на чоловіка відкрила. Інакше б вона ще довго Славка на собі тягла.

Через пів години Славко стукав у двері квартири, в якій він останні десять років жив разом з дружиною.

Сміттєві пакети, які перед дверима стояли, він вважав за краще не помічати.

Ольга Пилипівна спочатку підходити до дверей не хотіла, але потім подумала, що перед сусідами соромно, і відкрила двері.

– Ольго Пилипівно, я так втомився на роботі, а ви мене додому не пускаєте, – почав було говорити чоловік.

– Славко, а це мій дім. Ти забув? Квартира ця нам із чоловіком належить, а ти тут жив тільки, бо одружений був на моїй дочці. Але вона завтра на розлучення йде подавати, тож забирай-но ти своє барахло і вирушай за місцем прописки.

– Куди? До мами? Але ж там місця немає. У нас у сім’ї семеро дітей, а квартира двокімнатна. Я тут у вас як у раю жив…

– Ну, а тепер назад повертаєшся. І винен у цьому ти, Славко. Все, розмова закінчена. Речі твої в мішках можеш перевірити. Сподіваюся, що я нічого не забула.

Славко вийшов на сходовий майданчик, оглянув свої пакети з речами і сів спершись на стіну.

Що тепер робити зі своїм життям, він не знав…

КІНЕЦЬ.