– Віддай нам меншого, Степан, сам знаєш, дитини немає у нас, а Полька то молода ще, – говорив Анатолій, – сином буде, любити як рідного стану!

– Так, – вторив чоловікові Поліна – підняти тобі трьох, важко буде …

Степан сидів, опустивши голову на долоні, все, що відбувається здавалося йому сном, сумним, що лякає, часом хотілося себе ущипнути і повернутися у вчорашній день, коли дружина була ще з ним, з посмішкою пакувала речі в пологовий будинок, наводила затишок в їх маленькому будиночку, а потім сідала перепочити, ніжно погладжуючи живіт і прикривала очі…

Останні місяці перед тим всім Степан працював на будівництві залізниці, додому приїздив не часто, Катя, дружина його поралася з дочками одна.

Та й, поклавши руку на серце, зітхнув чоловік з полегшенням, опинившись далеко від дитячого плачу, постійних примх, безсонних ночей.

Мати пішла вісім місяців тому, Катька стало складніше, а коли дізналася, що чекає на третій в пориві мало не поїхала в райцентр, зупинив, а раптом хлопець, спадкоємець! Та й взагалі грішна ця справа, раз бог дав, народжувати треба.

І жінка послухала, просила чоловіка поруч бути, на здоров’я раптом почала скаржитися, а його ось закинуло ще далі від сім’ї.

– Степане! Катька твоя в лікарні, терміново додому збирайся! – почув він якось після зміни схвильований голос бригадира.

– Так знаю я, народжує. Син каже буде, якщо відпустиш, поїду.

– Ні Стьопа, син уже народився! Прийми мої вітання!… А дружина твоя захворіла серйозно, ти брат, тримайся, давай, час не втрачай, збирайся в дорогу.

Чоловік приїхав на наступний день до вечора, кинув речі, скинув куртку, будинки вже збиралися сусідки, хтось нишком витирав сльози, хтось просто уникав його погляду. Степан раптом все зрозумів без слів…

– Не можна їй було за третім йти, – витираючи хустинкою сльози сказала Поліна, Катина подруга, – лікуватися треба було, все рукою махала.

– Вона мені і не говорила нічого, – опустивши голову сказав Степан.

– Як же вона тобі сказала б, ти вдома не бував!

– Так а хто б нам гроші приніс? З неба вони, на жаль, не падають! – завівся чоловік, а потім сів і закрив обличчя руками.

Поліна ще з хвилину постояла в нерішучості поруч, а потім знову задала своє питання.

– Стьопа, важко з трьома буде, тим більше маленький такий, народився тільки, віддай малюка нам з Толею…

– Ні!…як тобі ще сказати, щоб ти зрозуміла? Син це мій, кровинка наша, а не іграшка яка!

– Годувальницю хоч знайди тоді, упертюх, думаєш діти це легко? Ти вдома то хоч з’являвся, щоб зрозуміти це, аби злиняти, виїхати, сховатися від Катиних очей. Ось що… ти клич якщо важко буде, чай не в лісі живемо, не звірі, допоможемо…

Поступово розійшлися люди, настала така тиша, від якої захотілося вити. Лише тихі схлипування в дитячій говорили про те, що він не один, розкисати не можна.

– Тату, – запитала раптом старша дочка, вийшовши з кімнати – ти і правда віддаси брата тітці Полі, а нас з Любою в дитбудинок?

– З чого ти так вирішила? – здригнувся Степан.

– Так люди говорять.

– Іди до мене, – покликав чоловік дочка.

Та, м’яко ступаючи по килиму, наблизилася.

– Нікому ніколи я вас не віддам, ні Любку, ні тебе, ні Ваню, чуєш?

– Так, – кивнула старша дочка.

– А з Ванькой що небудь придумаємо, тут жіноча рука потрібна, допомога, ех, бабусі немає, не дожила до онука…

***

Висока повна жінка рішуче переступила поріг. Степан знову збирався на заробітки, або тікав від відповідальності, в цьому він навіть сам собі зізнатися не хотів.

Ваню, як привезли, горлопанили ночами безперервно, шукав видно маму, Степан розорював сорочку, притискав маленького до себе, а той жадібно розкриваючи рот шукав материнські груди, потім, наїдався молока з пляшечки і засипав на руках батька, так той і ходив з сином ночами безперервно, міняв пелюшки, годував, здавалася ця круговерть ніколи не закінчиться, поки хтось із сусідок не змилувалося над ним, не порадив годувальницю.

Так в будинку Степана з’явилася Анфіса Георгіївна, а він зітхнув з полегшенням сів в перший поїзд, поїхавши на заробітки.

Зарплату чоловік пересилав всю Анфісі, собі залишав лише крихти на харчування. А незабаром і зовсім зробив довіреність на жінку.

Так пройшло пів року.

В кінці весни якось неспокійно стало на душі.

– Поїду я до своїх, – сказав він начальнику – серце щось не на місці. Відпустка ти мені обіцяв.

– Що ж, їдь, якщо надумаєш залишитися – справа твоє. Син як? Зростає?

– Так, півроку скоро…

…У будинку було тепло, пахло випічкою і свіжозавареним чаєм на травах. Степан зайшов без стуку, про приїзд своїй не повідомляв. Пройшов в кухню, за обіднім столом сиділи дві жінки і молодий хлопець. Пили чай.

Його поява видно застало їх зненацька. Десь в далекій кімнатці почувся плач малюка.

– Приємного апетиту, Анфіса Георгіївна.

– Дякую…, – прошепотіла вона.

Степан зміряв сидять з нею поруч людей уважним поглядом, від нього не сховалося те, що одягнені вони були якось аж надто по домашньому. Пішов до сина, обійшов всі кімнати, лише близько комори, в обгородженому старим сервантом куточку, сиділа його старша дочка, качала люльку з братом.

– Чому ти тут, Оля?

– У нашій кімнаті дочка її живе, – ховаючи очі, вказала вона на колишню дитячу кімнатку.

– Мені чомусь не сказали?

– Побоялися її, батьку, Ванька маленький, одні б ми з сестрою не впоралися.

– А Люба де?

– У тітки Полі, забирає вона нас до себе, погодувати.

– Нічого не розумію, я ж гроші висилав…

Тим же днем ​​годувальниця з дочкою і зятем покинули будинок. Степан нерішуче постукав до Поліни, подякувати за допомогу.

– Залишаюся я в селі, Поля, буде якщо можливість, допоможеш?

– Звичайно, питаєш теж, мені твої дочки за цей час як рідні стали, – опустила очі і повитирала сльози.

– А Толя як?

– Пішов він від мене Стьопа.

– Як так? Чому? – не повірив своїм вухам чоловік.

– Так, не змогла я… десять років сказав втратив зі мною, – плечі жінки затремтіли, сльози потекли по щоках, Степан обійняв її, погладив по шовковистим волоссям, а потім тихо сказав.

– Попрошу доглянути за дітьми, погодишся? Відпусткі відгуляю, поїду звільнену писати, з дітьми тепер буду.

– Правильно, батька їм не вистачає.

– Ех, Поліна, дураком я був, не розгледів по молодості тебе…

– Не вини себе, Стьопа, на краще все, інакше б дітей таких прекрасних не було у тебе… а я завжди поруч, була і буду…

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Джерело