Віра та Діана приїхали, щоб провести в останню путь батька. Після прощання сестри сиділи на кухні та пили чай. – Віро, а чому ти все життя говорили “мій батько”, – раптом запитала Діана. – Бо він мій, що незрозумілого? – Віра перевела на сестру погляд і усміхнулася. – Ні, це ж “наш батько”, – наполягла Діана. – Хочеш розповім таємницю? – Віра присунулася на стільці ближче до Діани і щось прошепотіла їй на вухо. – Не може бути! – раптом вигукнула Діана і застигла на місці з чашкою в руках

Сестри сиділи поруч і мовчали. Діана, молодша із сестер, буквально відчувала негатив, що походив від її старшої сестри Віри. Обидві мовчали, минуло понад двадцять хвилин, але ніхто з них так і не наважився заговорити першою.

До кімнати зайшла мати. Антоніна Григорівна йшла повільно, поправляючи на ходу чорну хустку, пов’язану на голову.

– Мені здається, що я погано виглядаю у всьому чорному, – сказала жінка, порушивши тишу, – я ніколи не вміла носити жалобу.

– Ти її й не носила ніколи, – відповіла Віра. – Мамо, не думай про це, краще скажи, в якому кафе поминки будуть.

– Я ще не вирішила, дай мені прийти до тями.

– Я можу взяти на себе організацію поминок у кафе, – заговорила Діана, а потім відчула на собі суворий і невдоволений погляд старшої сестри.

– Я сама все зроблю, залишайся з матір’ю, – раптом сказала Віра, а Діана навіть відсахнулася від старшої сестри. Вони не бачилися понад п’ятнадцять років, а нічого в їхніх стосунках так і не змінилося. Як були один для одного чужими людьми, так ними й лишилися.

– Так, Діаночко, залишся зі мною, – примхливо промовила Антоніна Григорівна, після чого взяла до рук стаціонарний телефонний апарат, – треба зателефонувати Івану на роботу, повідомити всіх про поминки. Навіть не знаю, кому краще зателефонувати.

– Директору дзвони відразу, – наказовим тоном промовила Віра, – якщо не додзвонишся до нього, передай через секретаря, хай сам передзвонює.

– Думаєш, що він передзвонить? – Без особливої ​​надії в голосі поцікавилася Антоніна Григорівна, а Віра тільки хмикнула.

– Ще як передзвонить, батько стільки для них зробив. Микитенко повинен його пам’ятати краще, ніж будь-кого іншого.

– Василь Микитенко сам нездужає, – навіщось повідомила мати донькам. – Кажуть, проблеми серйозні.

– Мамо, тебе проблеми Микитенка повинні хвилювати зараз найменше, – тоном, що не дозволяє заперечень, сказала Віра. – У тебе чоловіка не стало, а ти про директора роздумуєш. Микитенко твій, на все життя заробив а батькові як премії не хотів давати, забула?

– Навіщо ж ти так, Віра? – сумно запитала мама у старшої дочки. – Людина нездужає, а ти про неї погано.

– Нездужає – отже, ще живе. Це про тих кого не стало або добре, або нічого, а Микитенко ще всіх нас переживе. Давай вирішимо з кафе, потім подзвониш на завод.

Антоніна Григорівна зітхнула, а Діана подумала про те, як легко мама прогинається під бажання і вказівки старшої дочки. Так було завжди, Діана добре пам’ятала, що ще в юності її старша сестра любила покомандувати. Віра була старша на десять років, їй нещодавно виповнилося сорок два роки. Діані, відповідно, було тридцять два, і зі своєю старшою сестрою вона не спілкувалася понад п’ятнадцять років.

Востаннє Діана та Віра серйозно посварилися напередодні вступу Діани до інституту. Молодша дочка вирішила, що хоче вчитися на юридичному факультеті, а Віра переконувала Діану, що в неї нічого не вийде.

– Який із тебе юрист? Ти пишеш із помилками, два слова зв’язати не можеш.

– Не говори так про мене! – Ображено сказала Діана. – Ти весь час мене ображаєш і вважаєш, що ти краща. І чим, цікаво, ти краща за мене?

– Хоча б тим, що у моєму шкільному атестаті трійок немає. А ти, наївна, вважаєш, що з тебе вийде тямущий юрист!

Батьки в сварки сестер не лізли, а ці сварки стали буденністю в їх сім’ї. Віра не любила Діану ніколи, жодного разу за все життя не виявила до неї сестринської турботи чи участі, весь час дорікала і переконувала вважати себе гіршою порівняно зі старшою сестрою.

Та сварка була їхньою останньою розмовою перед розставанням на п’ятнадцять років. Діана все ж таки поїхала в обласний центр і на перекір Вірі вступила на юридичний факультет, а сама Віра, яка за два роки до цієї події вийшла заміж, народила дитину через півроку, а потім з чоловіком поїхала в інше місто.

Звістка, що батька не стало знову звела сестер. Ні обіймів, ні поцілунків між ними не було. Було тільки холодне мовчання і невдоволення, що виходило від старшої сестри. Діана все ж таки закінчила інститут, отримала диплом, влаштувалася на роботу спочатку помічником нотаріуса, а потім перевелася у велику компанію спочатку молодшим юрист-консультом, а через кілька років стала заступником керівника юридичного відділу. Заробляла молодша сестра непогано, змогла самостійно заробити на окрему квартиру у центрі міста, потім вийшла заміж, народила сина. Віра мала вже двох дітей, але на прощання з дідусем онуки не приїхали. Не приїхали на цей захід і чоловіки сестер, котрі знати одне одного не знали. Єдиними, хто пов’язував Віру та Діану хоч якось, були їхні батьки. Тепер батька не стало, і сестри зустрілися мовчки і без будь-яких емоцій.

Насправді, усередині Діани було безліч почуттів. Хотілося з гордістю сказати сестрі про те, що вона змогла досягти висот у кар’єрі, про яку Вірі і мріяти не доводилося. Ще б пак, адже Віра працювала простим вихователем в саду зі своєю педагогічною освітою, а Діана була керівним працівником у великій компанії, в якій вона працювала не кимось там, а юристом. Ще хотілося запитати у старшої сестри про те, чому протягом сімнадцяти років вона з такою неприязню ставилася до молодшої. Діану дуже хотіла ставити запитання, хвалитися своїм життям, а ще згадувати про батька, з яким сестри бачилися по черзі, і який для кожної з них був особливою людиною.

Антоніна Григорівна додзвонилася на завод, з якого Іван Федорович звільнився на пенсію понад сім років тому. Все своє свідоме життя чоловік пропрацював майстром цеху, мав золоті руки і чудовий характер, яким користувалися всі кому не ліньки. Іван Федорович був готовий безоплатно допомагати всім, тому інші отримували лаври переможців за ту роботу, яку за них виконував він. Учні Івана Федоровича вже давно стали керівниками, а він так і продовжував працювати на благо заводу та виховувати гідні кадри.

– Дуже м’якою людиною був Іван, – з сумом в голосі сказала Антоніна Григорівна після розмови з директором заводу. – Навіть Василь говорив про нього з теплом і повагою.

– Ще б пак, – хмикнула Віра. – Батько його своїми руками до крісла директора довів, а той би ще щось погане про тата сказав. Мій батько – гордість заводу, доброї душі людина, яка багато речей прощала тим, хто цього не заслужив.

Слух Діани знову полоскотало словосполучення «мій батько». Ніби Діани взагалі не було, а Віра була єдиною дочкою Івана Федоровича. П’ятнадцять років молодша сестра не чула цього словосполучення, а тепер все всередині ворухнулося, коли Віра вимовила ці забуті два слова.

Хотілося запитати, чому “мій”, а не “наш”, але сваритися в такий день Діані не хотілося зовсім. Вона хотіла відпочивати після дороги, побалакати з матір’ю, а Віру бажано не бачити. Проте, старша сестра влаштувалась у батьківському будинку ґрунтовно, наводила порядки в кімнатах і дорікала матері за безлад.

– Мамо, невже так важко взяти до рук пилосос і пройтися по килимах? – невдоволено питала Віра. – Запустила будинок просто жахливо.

– Віра, я тата доглядала, – пробелькотіла Антоніна Григорівна. – Іван дуже нездужав останнім часом, не до порядків було.

Діана мовчки слухала сестру, її розмову з матір’ю не встрявала. Увечері, коли Антоніна Григорівна пішла до спальні, а Віра влаштувалася на кухні з великою чашкою чаю, до неї підсіла Діана. Хотілося порушити мовчання і хоч щось обговорити з сестрою.

– Чому ти кажеш “мій батько”? – одразу запитала Діана в лоб. 

Віра повільно перевела на молодшу сестру погляд, підняла брови, а її губи роз’їхалися в слабкій усмішці.

– Бо він мій, що незрозумілого?

– Це наш батько.

Віра відставила чашку з чаєм, потім присунулася на стільці ближче до Діани і подивилася їй у вічі:

– Ти так нічого не зрозуміла? Батько завжди був тільки моїм, бо до тебе він не має жодного стосунку.

– З чого раптом? – Діана подивилася на Віру з недовірою та докором. – Хто тобі це сказав?

– Я про це з десяти років знала. Мати тебе нагуляла від коханця, а батько пробачив її і прийняв тебе, як рідну.

Діана застигла.

– Не може бути, – тихо промовила Діана. – Ти обманюєш. Чи жартуєш, я не знаю. Твої жарти ніколи не були добрими.

– Які тут жарти, коли тобі за сорок! – Усміхнулася Віра. – Тато тебе з дитинства беріг, порошинки з тебе здував, мене намовляв, щоб я в жодному разі правди тобі не розповіла. Я пообіцяла йому зберігати мовчання, а тепер, коли його немає, у цьому немає жодного сенсу. Настав час тобі дізнатися про те, що ти – нерідна дочка Івана Федоровича, пригріта ним з жалю.

Тієї ночі Діана майже не спала. Лежала на своєму ліжку, де колись спала, будучи спочатку дитиною, потім підлітком, потім дівчиною, а вже після матір’ю свого сина та донькою своїх батьків. Виходило, що все було не так, як вважала Діана. Батько був нерідним, але виховав як рідну і вважав дочкою нарівні з Вірою. Тільки старшій сестрі, яка знала правду, таке ставлення спокою не давало. Чим довше Діана думала про це, тим більше вона розуміла, чому сестра до неї так ставилася: як до чужої, як до сторонньої людини, нав’язаної і зовсім нерідної їй.

Вранці Діана зустріла матір у вітальні. Антоніна Григорівна гортала старий фотоальбом і посміхалася крізь сльози. Діана присіла поряд з матір’ю, обійняла її за плечі.

– Мамо, чому ти не сказала мені правду?

Мати схвильовано подивилася на Діану:

– Ти про що, дочко? Яку правду?

– Правду про те, хто мій тато. Іван мені не рідний?

Антоніна Григорівна схлипнула, а потім притулилася до молодшої дочки, обійнявши її за плечі

– Рідний, самий, що не є рідний. Іван тебе любив як рідну, він вважав себе твоїм батьком. Ех, Віра, Віра, і навіщо вона розповіла?

– Дуже важко їй було тридцять два роки мовчати, – відповіла за сестру Діана, а потім теж схлипнула, – та мені й начхати на цю правду. У всього є терміни давності, а в тієї таємниці також. Тато все одно для мене був і залишається рідною людиною, тим, хто виховав мене та любив мене по-справжньому.

Антоніна Григорівна посміхнулася:

– Ох як любив! Незважаючи на мою зраду, і пробачити зміг, і тебе прийняти. Справжній чоловік, з яким мені ніколи не було важко. А ось без нього тепер…

– Все буде добре, мамо, – Діана знову обійняла матір, – я буду поряд. І Віра, я думаю, не залишить тебе. Будемо вирішувати, з ким ти житимеш.

– Як добре, що ти в мене є! – вигукнула Антоніна Григорівна. – Моя рідна дівчинка, якої могло не бути, але Іван мене відмовив, і я лишила тебе. Як би я шкодувала, що могла наробити біди.

– Не накоїла і добре, – усміхнувшись, промовила Діана, – всьому свій час. Головна гідність людини полягає у вмінні прощати. Тепер я точно це знаю, а ще знаю, що тато був дуже гідною людиною, яка вміла це робити, а нам із Вірою треба брати з нього приклад. Особисто я збираюся зробити це та спробувати піти на компроміс із сестрою.

– Це дуже правильне рішення, дочко, – мати кивнула, – батько пишався б тобою. Він завжди тобою пишався, а тепер я пишатимуся за двох.

КІНЕЦЬ.