У народі кажуть: “Не порівняєш гори з долиною, а багатого з убогим”. Так воно і є. Коли я дізналася, що мій син зустрічається з багатою дівчиною, не дуже цьому зраділа. Куди нам бідним до них рівнятися. Я рано залишилася одна, тож все лягло на мої плечі. Працювала на заводі, а на вихідних пекла торти на замовлення. Виживала, як могла. Тільки б мій єдиний син нічим не відрізнявся від інших. Потім він вступив на вчителя фізкультури. Я увесь цей час оплачувала йому гуртожиток та готувала сумки. А згодом Микола познайомився з Варварою. Довго тягнути не став – через пів року привів її в дім, сказавши, що хоче одружитися. Тоді я мало не щодня сушила собі голову, за який кошт я маю справити сину весілля. Зате мої свати цим і не переймалися – вони були заможні люди. Мали декілька крамниць з одягом у місті. Згодом почалися весільні клопоти.

Як воно годиться, майбутні свати запросили мене до себе в гості. Увесь вечір тільки й мови було про їхні ремонти.
– Свахо, в нас сам дизайнер з Києва все робив. А погляньте-но лише на наші світильники. Це нам на замовлення робили, – не замовкала сваха.

Мені було якось ніяково оглядати чужий дім, тим паче я не для цього до них прийшла. Я не звикла до такого життя. Але довелося мовчати, лише б моєму синові було добре.

Певну суму коштів на весілля я позичила у свого рідного брата, дещо взяла у кредит. Не хотілося на фоні сватів виглядати бідною. Сама ж одягла сукню, яку колись купляла на весілля до своєї сусідки.

І ось настав день весілля. Всі веселилися, молодята виглядали щасливими та закоханими. А я почувала себе на весіллі рідного сина як не у своїй тарілці. Свати ходили навколо гостей з високо піднятою головою і розповідали всім, що це розкішне свято – справа їх рук, адже для рідної дочки їм нічого не шкода.
Втім за своїх тридцять гостей я оплатила сама. Оплату за музику, тамаду ми ділили навпіл. Тоді ведучий дав слово сватам. Ті піднялися, підійшли до дітей та гордо мовили:
– Дорогі діти, ви варті найкращого. Тож ми хочемо зробити маленький внесок у ваше майбутнє. Ось вам кошти на меблі у ваше майбутнє спільне гніздечко, – всі почали гучно аплодувати та кидати на молодят захопливі погляди.

Пізніше підвелась я. Коли почала говорити, одразу помітила, що мало хто мене взагалі слухає. Ну звісно ж, що цікавого може сказати бідачка?
– Все життя я мріяла про донечку, і ось сьогодні вона переді мною. Діти, бережіть та любіть одне одного. Я також хочу зробити внесок у вашу новостворену сім’ю.
Мої тремтячі руки дістали з кишені ключі від квартири, а далі я продовжила:
– Ось ключі від вашої квартири. Нехай у вашому домі панує любов та підтримка. Я дарую вам квартиру, куди ви зможете поставити меблі, які вам подарували батьки.

Бачили б ви погляд сватів у мою сторону. А гості ще довго перешіптувалися. Мені довелося забрати стареньку матір у свою однокімнатну квартиру, зате її житло я подарувала синові. Адже найбільше не хочу, щоб мого сина мали в тій сім’ї за ніщо тільки тому, що він бідний.

Джерело