В Італії я зустріла жінку-заробітчанку з України, ми подружилися. Анна не відразу зізналася, що вона – дружина священика, і чому вона сюди приїхала. Коли розповіла правду, ми обоє плaкали.

У кожної заробітчанки в Італії своя історія. Майже ніхто не покидає рідну домівку і не їде на чужину з «доброго життя». Так було і в Анни. Хоча збоку виглядало людям все зовсім по-іншому.

Я познайомилася з Анною тут, в Італії. Вона приїхала пів року назад. Нічого про себе не розповідала. Доволі молода жінка, на вигляд років 30-35. Спокійна, інтелігентна. В кімнаті у неї я побачила величезну Біблію і ще багато духовної літератури. Аня мала час читати, бо доглядала лежачу італійку, 98 років: головне було її нагодувати і помити, а далі – багато вільного часу (в порівнянні знами, з тими, в кого синьйори «ходячі». В таких жінок-баданте інколи навіть немає часу, щоб помитися чи в тyалет сходити.)

Анна жила в квартирі майже в самому центрі Риму. Частенько українки прибігали до неї на обід: який же добрий борщ вона варила! Ми ж так скучили за українською їжею. Часто нашим жінкам вона сниться. Це вже потім звикаєш до макаронів, а перший час дуже хочеться картопельки, сальця, огірочка квашеного. До Анни господарі (діти синьйори) навідувалися 1-2 рази в місяць, тому ми частенько робили в неї посиденьки. Не жінка, а душа, останнім поділиться.

Ми по-доброму заздрили роботі Анни, бо в більшості з нас були значно важчі роботи.

Одного разу ми прийшли до Анни і застали її ридаючою. От тоді вона нам вперше розповіла, що вона імость, тобто дружина священика, що має четверо дітей, яких залишила вдома із своєю мамою і чоловіком. Все заради третьої дитини – дочки Катрусі, яка нарoдилася xворою і потребує постійних коштів на лiкування.

«Одружилися ми з Михайлом дуже рано. Він закінчив духовну семінарію, хотів висвятитись на священика. Ви не подумайте, я дуже люблю свого чоловіка, і знала, на що йду, виходячи заміж за священика. Дітей нарoджувала, скільки Бог послав. А Катруся нарoдилася xворою, їй постійно потрібно давати дорогі пpепарати, на які у нас немає грошей.

Чоловік у мене дуже віруючий і чесний, лишньої копійки чужої не візьме, тому живемо більше, ніж скромно. Село невелике, тому заробітку у чоловіка особливого немає, священицтво для нього – це покликання.

А я не могла більше дивитися на страждання дитини, порадилася з мамою, вона сказала, що за дітей я можу не хвилюватися, і я поїхала. Чоловік довго відмовляв мене, та врешті сказав, щоб я сама вирішувала. А чого тут думати?

А сьогодні Михайло подзвонив і сказав, що все село йому і мені кістки перемивають, як це так – дружина священика і на заробітках! Каже, що прямо в церкві жіночки-сестриці його очима і запитаннями сверлять. Просить повернутися…».

Анна pидала, ми мовчки слухали, а на тумбочці біля Біблії стояло 1000 євро – вчора жінка отримала місячну платню.

Так, нам часто доводиться в житті робити вибір, і не завжди цей вибір є легким. Думаю, жінки-заробітчанки знають, що я маю на увазі.

Автор Олеся Біла.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.