Старенька Параска щоразу все позирала на двері, прислухаючись до найменшого шурхоту в сінях, і щоразу її душа ніби холола: «Можливо, це Надійка?».

Клацала клямка дверей, і заходила Варка, сусідка Параски… Тихенько сідала поруч, мовчки зітхала. Та й що тут скажеш? Нагорювалась Параска за свої 90 з гаком років, нагорювалась…

Іще малою дитиною залишилася вона круглою сиротою і лише трохи встигла пожити біля своєї бабусі. Але тієї швидко якось не стало, і вже з 12 літ у Параски почалося зовсім доросле та самостійне життя — довелося працювати нарівні з усіма.

Спочатку у своєму селі, потім у сусідньому, де згодом її уподобав місцевий парубок Василь. Покохали одне одного щиро, побралися. Та недовгим було їхнє щастя.

Пішов Василь захищати рідну землю, залишивши Параску з малим Івасем на руках. Не переказати, як бідувала Параска, як трудилася з ранку до ночі, щоб прогодувати свого маленького синочка, бо ж допомоги нізвідкіль було чекати. Вдень працювала, а вночі, приколихавши малого, ставала на коліна і слізно молила Всевишнього, щоб повернув живим і здоровим її рідненького Василька.

І почув Господь її молитви. Повернувся Василь додому. На милицях! Несказанно рада Параска дуже шкодувала свого Василька, намагалася всюди підставляти свою спину, працюючи за двох.

Нехай чоловік трішечки одужає, поправиться… Василь теж не сидів склавши руки, хоча працювати йому було важко. Брався за будь-яку роботу, яку міг здужати. Параска не могла натішитися — небагатьом жінкам пощастило діждатися своїх чоловіків додому. Невдовзі на радість молодим народилася Надійка. Жити б та радіти. Та не судилося.

Якось поїхали Василь з Івасем конячиною у ліс по дрова. А повертаючись додому полем, і так трапилося, що не стало рідних їй людей.

Того дня Параска посивіла. Щодня виходила на дорогу і сумними очима вдивлялась у далечінь лісу, звідки не повернулися найдорожчі для неї люди. Можливо, і не лишилася б на цьому світі, якби не маленька Надійка. Дитя ледве дибуляло слідом за матір’ю і, чіпляючись маленькими рученятами за її широку спідницю, тихенько схлипувало.

Надійка… Надія… Її маленька донечка, задля якої треба було жити і все робити. Зчорніла Параска, тамуючи свій сум в щоденній важкій праці.

Потроху доводила до ладу хатинку-ліпку, яку вони з Василем не встигли добудувати, ростила донечку. Всю душу віддавала їй. І всю роботу намагалася осилити сама, слава Богу, здоров’я вистачало. Кращий шматочок, будь-яку обновку — все свої донечці Надійці. Аякже, єдина донечка, хто ж, як не вона, її на старості догляне, нагодує-напоїть…

Раділа, тихцем утираючи непрохані сльози, Параска, коли Надійка виходила заміж за парубка з сусіднього села. Тепліло її зболене десятками років серце, коли бавила свого першого внучка Артемка, який як дві краплі води був схожий на її рідненького Івасика. А потім з’явилися ще Галинка та Настуня.

І знову як у водоверті закрутилася Параска. Няньчила онуків, порала велике господарство — корову, іншу живність. Останні сили віддавала, щоб допомогти своїй доньці з зятем ставити на ноги дітей, бо ж добре знала, як то воно без сторонньої допомоги.

— Щаслива ти, Параско, — по-дружньому заздрила їй Варка, котрій Бог не послав ні чоловіка, ні діточок.

— Не сумуватимеш на старості, як я одиначка.

Злітали швидко роки. Параска готувала придане для Галинки та Настуні, балувала модними обновками Артема. Дещо на чорний день собі зібрала, а решту віддавала дочці. Хоч і мізерна пенсія, а все ж…

Та ось занедужала Параска. Вже несила обходити господарство. Продала корову.

— Мамо, я заберу вас до себе, — провідуючи одного разу стареньку, сказала Надія.

— Зима іде, ходити до вас щодня не маю часу. Артем — у місті, Галинка з Настею закінчують школу, тож і їм ніколи вас навідувати. А так будемо всі разом.

Зраділа стара Параска, почала складати свої пожитки. Підігнав зять велику машину з причепом, куди завантажили її скарб, нажитий мозолястими руками.

Було в неї все — і меблі, і посуд, і постільна білизна… Зерном, отриманим на пай, наповнили повен причіп. Віддала Параска доньці всі гроші та й поїхала до неї.

А незабаром одного зимового дня побачила Варка, як хтось вовтузиться на сусідньому подвір’ї. Придивилась і аж очам своїм не повірила — стара Параска з маленьким вузликом у руках повернулася в свою рідну хату. Нічого нікому вона не розповідала, а у відповідь лише мовчала. Просто злягла. І вже не встала.

…Проводили в останню дорогу стару Параску сусіди. Та все позирали на дорогу, чи не поспішає єдина донька провести в останню путь рідну матір.

Але даремно, вона не прийшла до матері й цього разу.

Джерело