Коли ми з Андрієм посварилися, він знову пішов до своєї колишньої Ніни. Та згодом повернувся, ставав на коліна, шепотів про кохання. А Ніна цвіла. Плавно пливла по селу і тримала руки на ледь-ледь округлому жuвoтику. Я не могла цього витримати. Зібрала швиденько речі і втекла до Києва. З маленької симпатичної сільської дівчини я стала гарною міською жінкою, знала, як сказати, а де й змовчати, як повести очима, щоб у чоловіка перехопило подих. А через 16 років, я зустріла Андрієвого сина і не змогла встояти перед його чарами.

Я сиджу на лавочці в парку і слухаю шелест листя у кронах дерев. Сонячні промені пестять обличчя, я примружую очі і згадую, що так само ніжно голyбив моє личко Максим… Починалась ця історія, як у всіх – банально. Юна дівчина і парубок, що вже повернувся з армії. Спочатку були несміливі погляди та жарти подруг, від яких сором’язливо відмахувалась. Потім – танці в сільському клубі і нічні проводжання. В селі нічого не сховаєш, тому швидко з’ясувалось, що ми ще й троюрідні брат і сестра, але ніякі родинні зв’язки не могли завадити палким поцілункам під зоряним небом. За матеріалами Вісник К

А далі почалася сільська Санта-Барбара…

Побачила жuвoтик суперниці – і втекла

Я до того кілька місяців зустрічалась з Мишком, а от у Андрія все було складніше, бо його з армії дочекалась сільська красуня Ніна. І все у них було настільки серйозно, що Нінині батьки вже потрохи гнали сaмoгoнку на весілля, а сама вона вишивала рушники.

Та… Наше кохання так вдарило у голови, що ми вирішили покинути всіх й бути разом. Зустрічалися, цілувалися, милyвалися до ранку, але недозволеної межі так і не перейшли. Чи то жалів мене, малу, чи то й справді був таким гречним, а чи, може, щось відчував недобре? Друзі таки добряче з нас насміхалися, а Ніна взагалі ходила чорна, із запухлими від плачу очима, але, дякувати Богу, ніяких сцен не влаштовувала і коси мені не рвала, хоча я й побоювалась зустрічатись із нею.

І от поки все налагоджувалось, поки друзі, батьки і, як нам здавалось, увесь світ був проти нас, – ми тримались разом і хотіли їм усім довести, що наше кохання – то не дитяча забаганка, а справжнє почуття на все життя. Та щойно все заспокоїлось і сільські пліткарки перестали плескати язиками, то ми, замість того, щоб тішитися тим довгоочікуваним спокоєм, почали сваритися. Навіть не пам’ятаю, чи були на те якісь справжні причини, напевно, якісь побутові дрібниці. Але одна-друга сварка, заплакані очі, самотній вечір – все те дуже швидко дійшло у вуха нашим «бувшим». І Ніна тихо-тихенько знову почала з’являтися на очі Андрію. Вона не докopяла, не плакала, лиш питала, як життя-буття, та підтримувала його. Отак пригорнула, пожаліла, поцілувала, ніби випадково…

– Сонечко моє, я буду боротися за тебе! Я нікому у світі тебе не віддам! – мало не на коліна ставав переді мною, хапав за руки, але очі чомусь відводив убік.

– Андрію, коханий, та чи ти віриш своїм словам? Чи я не бачу, як ти розриваєшся між мною та Ніною? Чи я не чую пліток, які по селу ходять? Поклянись, що між вами нічого немає?

Лиш мовчав у відповідь.

А Ніна цвіла. Плавно пливла по селу і тримала руки на ледь-ледь округлому жuвoтику. І в очах у неї була така радість, таке щасливе очікування майбутнього, що я не могла цього витримати. Зібрала швиденько речі і втекла до Києва.

Величезне місто полонило мене. Я клято вчилась, ковтаючи гізкі сльози обpази. І нікого не хотіла бачити – всіх чоловіків затьмарив мені Андрій. Знала, що вони з Ніною одружились, що у них народився син, а потім іще один – і сподіватися немає на що, а все одно сподівалась.

З маленької симпатичної сільської дівчини я стала гарною міською жінкою, знала, як сказати, а де й змовчати, як повести очима, щоб у чоловіка перехопило подих, і як відшити набридливого. Кар’єра у мене складалась досить успішно: і робота, і квартира, і статок, а от з особистим життям… Маючи вже досить таки за тридцять, заміж так і не вийшла. Не тішила себе особливими сподіваннями, бо з досвіду знала, що знайти у Києві достойного чоловіка – не така то вже й проста справа. Кавалерів – хоч греблю гати, а от того, з ким би знову відчула таке ж кохання, як з Андрієм – немає.

Зустрілися на інтернет-сторінці

Але часи змінюються, а чужі діти ростуть швидко. Прийшла ера Інтернету, а Максиму, Андрієвому сину, виповнилося шістнадцять.

Якось у них зайшла розмова про перше кохання – саме той час у юнака. А батько візьми та й розкажи нашу історію… Максим, не довго думаючи, знайшов у соціальній мережі мою сторінку. Треба віддати хлопцю належне – вже з перших його повідомлень я знала, чий він син. Чи треба казати, як тьохнуло у мене в серці, коли я прочитала ці слова? Серце калатало, як навіжене, коли я роздивлялась його фото і шукала у цьому юному симпатичному обличчі риси Андрія. А вони таки справді схожі! З подальшого нашого спілкування (а зупиняти його нікому не хотілось) я зробила висновок, що Макс не лише симпатичний, а ще й досить таки розумний та розсудливий на свій вік. І якось так вже воно саме склалось, що ми домовились про зустріч. А як інакше? Хлопцеві було цікаво побачити татову «колишню», яка насправді виглядає молодо і мило, а мені…

Звичайно, я хотіла побачити Андрієвого сина, побачити в ньому самого Андрія, його рухи, його жести, його слова та інтонації.

І ми зустрілись. Юнак обережно простягнув мені маленький кошичок з орхідеями:

– Привіт. Я Максим, радий тебе нарешті побачити отак «вживу». Знаєш, я розумію свого батька… Ти дійсно дуже гарна… і молода…

Це була просто ейфорія. Я дивилась в Максимові очі і тонула в них. А коли закривала свої – тонула у своїх спогадах, тонула в Андрієві, у тих далеких відчуттях безмежної юності. Світ набув якось несамовито яскравого забарвлення, я перестала розуміти, хто я, не могла розділити Андрія від Максима, втратила відчуття реальності. Усе це зрозуміла вже потім, вдома, в якийсь незліченний раз перебираючи усі моменти того побачення.

Ми почали зустрічатись. Гуляли, розмовляли, сміялись – і ніякої різниці між нами не було. Не було отих шістнадцяти років самотності, гірких сліз та розпачу, не було минулого, але не було й майбутнього… Я зрозуміла, що ми закохані одне в одного, що я люблю Макса так само, як колись любила його батька, а може, й сильніше, бо я так довго чекала на цю любов. І та межа, яку колись ми не переступили з Андрієм, знову примарно замаячила переді мною, бо це був лиш мій вибір, вибір дорослої жінки – дати волю почуттям чи дотриматись загальноприйнятої моралі. Та про яку мораль могла бути мова, коли я просто танула під ніжними руками Макса. Врешті я не встояла. І не шкодую про це. Бо лише з ним, з цим юнаком я пізнала усю красу кохання – ніжного, трепетного, справжнього. Того, на яке чекала усе життя.

Але що б там не було, між нами і далі залишається шістнадцять років різниці. Між нами залишається Андрій та Ніна. І залишається мій страх майбутнього, якого поки що немає. Батькам Максим каже, що зустрічається з ровесницею. Своїм знайомим я взагалі нічого не пояснюю. Але ж так довго не буде, все одно доведеться щось вирішувати. Як я зможу прийти у їхній дім? Як зможу поглянути Андрієві в очі і сказати, що хочу заміж за його сина? Як?

Я сиджу у парку на лавочці, вітер шумить в кронах дерев, а думки галопом проносяться в моїй голові. Як бути? Що робити? Я не знаю. Я дійсно не знаю, що мені вирішити і що робити з отим моїм таким очікуваним коханням.

В кінці алеї з’явилась знайома постать. Посміхаюсь, витираю непрохані сльози. Можливо, він щось придумав? Можливо, все якось владнається? Я так не хочу його втрачати. Я так його люблю…

Марія Степанюк,

Волинська область

Фото ілюстративне, з вільних джерел