В один момент Леся втратила двох таких близьких їй людей.

Будучи студенткою, Леся познайомилась з Ігорем. Зустрічались два роки, а там і одружились. Якось так легко все у житті пішло: квартиру купили, машину Ігореві батьки подарували, а згодом чоловік влаштувався на хорошу роботу. Тож жили, горя не знаючи. Планували, що й Леся, отримавши диплом, на якусь престижну фірму влаштується. Вже й зв’язки стали шукати, адже не легко отак самому хорошу роботу знайти.

Та не так сталося, як планувалося. З дітьми Леся, хоч і не поспішала, проте, якщо вже посилав Бог дитинку, то це тільки на радість. Тим більше, що не бідні: жити є де, та й чоловік непогано заробляв. За матеріалами

Коли в школі організовувалась зустріч випускників, то пішла туди вже не сама, а з малюком під серцем. Там і зустріла свою Катю, вірну подругу. За життєвими клопотами вже й не пам’ятали, коли бачилися, тож поговорити було про що. Згодом Катя стала часто бувати у них вдома, тим більше, що невдовзі стала хрещеною їхньому первістку Антону. Своєї сім’ї жінка не мала, хоч жила деякий час у громадянському шлюбі. Все любила казати:

– Мужиків маю, хоч греблю гати. А справжнього принца ще не зустріла.

– Смішна ти, Катько. Бери отого мужика, головне дивись, щоб толковий був, – і роби з нього принца, – вчила її розуму Леся. Катя тільки рукою на це махала.

Одного разу прийшла сумна, заплакана. Розповіла, що у них було скорочення і тепер жінка залишилась без роботи.

– Лесюню, змилуйся. Твій Ігор на керівній посаді працює, попроси, нехай мене десь прилаштує. Я в боргу не залишусь, ти ж знаєш.

Леся навіть і подумати не могла, як подруга буде той борг повертати. Але шкода стало куму, тож впросила чоловіка допомогти Каті.

– Кумасю, ти й не уявляєш, як я тобі вдячна. Моє життя кардинально змінилось: зарплата – не те, що раніше. Та й колектив тут переважно чоловічий. Тож чує моє серце, що не за горами мій принц.

Раділа Леся за подругу, сміялась над її жартами. Та незабаром десь глибоко в душі прокинулась якась недовіра. Чоловік став постійно затримуватись на роботі, а подруга чомусь рідко заходила в гості. А якщо й забіжить, то якось так швиденько скаже про те, про се, та й додому. Не один раз дивувалась Леся, куди тій поспішати, адже ні діти не плачуть, ні чоловік не чекає. Катя, бувало, сердито огризалась:

– Ти думаєш, що тільки в тебе день розписаний? А в мене що не може бути ніякого особистого життя? Я, між іншим, теж жінка. А що сім’ї нема, то я ще не спішу з тим. Треба пожити і у своє задоволення.

Коли Антону був рік, покликали кумів, рідних. Чаркувались, вітали маленького іменинника, а заодно і батьків. Була й Катя, цілувала-обіймала куму, а коли чмокнула Ігоря, то хтось з гостей жартома вигукнув:

– Ой, що то за кума…

Леся помітила, що від цих слів Катя зашарілась, хоч завжди на кожен жарт у неї знаходилась відповідь. А ще вони з Ігорем якось дивно переглянулись. Але тоді, наївна, списала все на жарти, веселий настрій гостей та свою затурканість. “Це я просто вдома засиділась, от і стала надто підозрілою,” – запевняла себе жінка.

Щоб трохи розвіялась, Ігор купив їй путівку в санаторій.

– Антона мама догляне, а ти поїдь. Відпочинеш, оздоровишся, а якщо вирвусь, то і я на вихідні до тебе навідаюсь, – запевнив, проводжаючи.

Але не приїхав, як обіцяв. Сказав, що роботи по горло навалилось. Мусить з паперами розібратись, а наступної суботи буде обов’язково. Просидівши більше року вдома з дитиною, перебування між людьми йшло Лесі на користь. Для себе відмітила, що в санаторії багато відпочиваючих, які приїхали не стільки підлікуватись, як для того, щоб погуляти. Чимало чоловіків кидали двозначні погляди і в її бік. Та Леся була не з тих, що в хвилинному пориві може зруйнувати сім’ю. “Та й мій Ігор ніколи б не проміняв мене на якусь іншу,” – була впевнена.

З середи на четвер їй приснився такий жахливий сон, що зранку аж голова розболілась. На серці було якось тривожно. Щоб заспокоїтись, набрала Ігоря. Але телефон чоловіка був “поза зоною”. На домашній в таку пору було безглуздо дзвонити. Але коли й мамин не відповів, занервувала не на жарт. Набравши ще декілька разів і не почувши рідних голосів, помчала на автовокзал, щоб встигнути ще до ночі дістатись додому.

Перестрибуючи через сходинки, тремтячими руками знайшла в сумочці ключі, відчинила квартиру. Ще в коридорі вдихнула повітря, чи не чути газом, адже дорогою всяке лізло в голову. В спальні горіло світло, тому пішла туди. Картина, яку побачила, назавжди врізалась у пам’ять і в серце. Один момент – і вона втратила двох таких близьких їй людей. Катя, не відчуваючи ніякої своєї вини, наче розпеченим залізом випалювала в душі подруги:

– Я тебе завжди ненавиділа! Ну, може, трохи заздрила. Чим ти краща від мене? Але тобі було все, а мені нічого. Та я не горда, можу й об’їдки з панського столу підібрати. Проте знаю, що щасливі ви вже не будете. Хоча на тебе одну щастя вже вистачить, треба й з подругою поділитись…

Що вона ще казала, Леся не пам’ятає, бо вибігла на вулицю і довго безтямно блукала містом. Під ранок, змучена і виснажена, прийшла до мами. Адже тут її синочок, її єдина надія і втіха. Заради нього Леся повинна бути сильна, не падати духом, а думати про майбутнє.

Автор Ніна ВАСИЛАШКО.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.