Я народилася в маленькому Українському селі неподалік Польщі. Батьки мали кілька гектарів поля, завжди годували по кілька свиней та корів. Я пам’ятаю своє дитинство як велику і важку працю, бо ми з двома старшими братами допомагали у всьому. Наші виїжджали на світанку в поле, і я готувала сніданок для братів, годувала курей, кроликів. – Віро, жінка повинна все вміти, – говорила мати. “Те, що ви навчитесь зараз, буде вам корисне після весілля”.

Навчатися у нас не було можливості. Та яке там навчання, я закінчила всього то п’ять класів. Мені довелося вийти заміж у вісімнадцять. Мій Дмитро був майстром на всі руки. Я переїхала до його батьків в сусіднє село. У них також було не мале господарство. Мій свекор був хороший, але свекруха хотіла кращої партії для свого синка.

– Віро, ми ліпимо вареники по-іншому, – лаяла мене свекруха. – Чому ти кладеш туди стільки начинки? Дмитру це не подобається.

А коли народився наш Павлик, то почалося…

– Як це – не назвати дитину іменем тата? Чому ти все ще сюсюкаєшся з цим хлопчиком? Ти йому співаєш, в такому то віці? Він буде розбалуваний…

Вона була далеко не доброю бабусею.

На щастя, у мене був розумний чоловік, який одного разу вдома оголосив, що знайшов хорошу роботу, і там же, квартиру! В районному центрі потрібні були робітники з технічного обслуговування, і мій вправний Дмитро підходив їм. І ось ми переїхали. Оселились в новому домі та зустріли нових друзів. Через кілька років я вже працювала помічником кухаря в місцевому садочку, нам вдалося оформити квартиру на себе.

Тільки інші діти якось нам не вдавалися. Після Павла я завагітніла ще тричі, але кожного разу – невдало. Мені було дуже шкода, я завжди хотіла велику родину.

– Вірочко, Дякуй Богу, що у вас одна хороша здорова дитина, – сказала мій непоправний оптиміст Ірка. – Є люди, у яких і цього немає, і це просто біда.

Павлик був непоганим хлопчиком. Таке сонечко. Він добре вчився, закінчив школу з золотою медаллю. Ми так пишалися ним! Потім він вступив до інституту. Він впорався з усім без проблем і щотижня їздив додому.

– Мамо, тату, що б ви сказали, якби я привіз когось на наступні вихідні?, – загадково сказав він.  – Ярина вам сподобається. Вона працює медсестрою. Вона одна, у неї нікого немає, батьки пішли з життя, вона росла по черзі в дитячому будинку та разом з бабусею.

Мені соромно, але Ярина не сподобалась мені з першого погляду! У неї були погані очі. Я нічого не казала Павлику, він був так закоханий. Наш дім здався їй немодним. Те, що я готувала і пекла, вона їла лише перебираючи.

– Я звикла до здорового харчування, – сказала Ярина одного разу на моїй кухні. Коли вони поїхали після вихідних, Дмитро мені сказав: “Ну, вона така дивна, я надіюсь Павлик знає, що робить”.

Ярина повністю обернула все навколо себе. Я боялася, що він навіть не закінчить навчання, бо, за словами Ярини, це було “марною тратою часу”. З великим трудом він отримав диплом. Я плакала на його випускному від емоцій. Він залишився у Львові і незабаром одружився. Весілля було дивним. З нашого боку були мої брати з їхніми сім’ями, моя свекруха, яка з часом трохи змінилася і ставилася до мене краще. У Ярини там була найближча рідня і бабуся – 80-річна глуха жінка. Бабуся була приємна, але Ярина… Поганий погляд в її очах, він все ще був там.

Вони не поспішали з дітьми.

– Я не буду настільки дурною, щоб зіпсувати своє життя, народивши одразу дитинку, – сказала вона мені одного разу.

Нарешті, через кілька років після весілля народилася Іринка. Коли ми хотіли поїхати до Львова, Іринка нібито хворіла, потім у Ярини щось трапилось. Нам це не дуже сподобалось, але ми мовчали.

Я ніколи не забуду той день. Було близько півночі, задзвонив телефон. – Це Ярина. Я повинна сказати вам щось погане. Павло потрапив у дорожню пригоду. Його більше з нами немає…

Вона поклала слухавку. Тоді це було схоже на сон. Навіть не знаю, як я пережила похорон. Ярина знайшла нового друга за пів року, і ми не бачили Іринку. Дмитра це так турбувало, що він почав хворіти

Ярина вийшла заміж вдруге, сказавши чоловіку, що сім’я батька не зацікавлена ​​в тому, щоб бачитись з онучкою. Але Мар’ян, її чоловік, вирішив провести розслідування. Він знайшов, де ми живемо, і спитав, чи хочемо ми зустрічатися з Іринкою.

З того часу Ярина з Мар’яном привозили майже на кожні вихідні нам з дідом онучку.

На даний час наша Іринка вже доросла, вона вчителька. Вона познайомилася з Романом на роботі, він також вчитель. А маленька Соня, моя правнучка, така схожа на Павліка! Шкода, що Дмитро не дожив до цього моменту…

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – cafesenior

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

Джерело