У сімдесятих роках минулого століття поділ на багатих і бідних не був таким контрастним як зараз. Але в будь-якому селі в очі кидався достаток кожної сім’ї. У Грачова худоби було повний двір, будинок добротний, мотоцикл з люлькою, та ще господар в черзі на «Москвич» стояв. У сім’ї двоє дітей: старший син уже одружений, окремою сім’єю живе. Залишилося дочку вдало заміж видати.

Леонід Петрович Грачов хоч і простим механізатором був, але заробляти вмів і в передовиках завжди ходив. Дочку свою Віру, красуню і розумницю, мріяв видати заміж за сина свого приятеля, який економістом в сільській адміністрації працював. У приятеля будинок теж повною чашею був, в родині один син, – все йому дістанеться.

Ось Леонід Петрович і вселяв дочкі про Мишка Протасова: «З ним не пропадеш, – говорив він, – батьки для єдиного сина стараються». Але Віра Грачова спочатку, жартуючи, відмовлялася від Мішки, а потім і всерйоз батькам заявила, що не піде вона за нього, є на те причина: іншого любить.

– Це кого ж ти полюбити встигла в свої дев’ятнадцять років? – здивувався Леонід Петрович.

– Ваня Рогожин мені подобається, він недавно з армії прийшов.

– Чого? – підвищив голос Леонід Петрович на дочку. – Перед Ванькой Рогожиним, цим голодранцем, хвостом метеш? Так ти сліпа чи що?! У нього ж нічого немає, мало того, що сирота, у тітки виріс, але ж нізвідки йому добра не буде. Тітка сама живе, як жебрачка, племіннику не допоможе ні рублем, ні добром, бо не нажила нічого. У неї на подвір’ї п’ять курей, та собака з кішкою. Ванька як з армії прийшов, так в солдатських шароварах і ходить, йому одягнути нічого.

Віра покірно слухала батьківські слова, а потім також твердо сказала: – З Мишком Протасовим дружити не буду і заміж за нього не піду. Ти, тато, по його батькові добробут сім’ї оцінюєш. А я тобі хочу сказати, що з Мишком я в одному класі вчилася, – ледачий він, задиркуватий і насміхатися над іншими любить. Так що не умовляй. Тільки з Ванею своє життя в майбутньому бачу. Не дивися, що у нього нічого немає, зате душа добра і руки золоті, – він все вміє робити.

Леонід Петрович, вирішивши, що на дочку примха знайшла, пообіцяв, що Ваньку Рогожина і на поріг не пустить, якщо заміж за нього вискочить. На цьому Леонід Петрович не заспокоївся, в найближчий вихідний зустрівся зі своїм приятелем Миколою Протасовим – Мішкиним батьком.

Обоє батьків з горя, що не вдається породичатися, напилися, сиділи, обнявшись, і співали п’яними голосами пісні. А коли Леонід Петрович прийшов додому, то з порога заявив, що «пропив» дочку і тепер вона Мишкова наречена. Дружина кинулася лаяти чоловіка за пиятику та за його нерозважливий вчинок: – Що ж ти, як феодал, розпоряджаєшся донькою рідною? Словами треба переконувати, умовляти, може і зрозуміє вона, де її щастя.

Тут до розмови старший брат Віри підключився. Він зайняв бік батька і пообіцяв Ванькі піддати, як слід, щоб відстав від сестри, – не для нього в саду така квіточка як Віра цвіте. Почула все це Віра і на інший день втекла до Вані. Розписалися вони без весілля, врем’янку собі зняли і стали окремо жити.

Леонід Петрович цілий місяць дочку не бачив, ну, а мати Віри не втрималася: ходила до молодих щотижня. А потім і батько змирився з вибором дочки і захотів допомогти зятю, так би мовити, з панського плеча грошима допомогти і мотоцикл подарувати. Але Ваня так відповів тестеві: – Ви вже, Леоніде Петровичу, не ображайтеся, але не прийму я вашого подарунка і допомоги. Я і сам працюю, зарплату отримую, дочка ваша голодна і роздягненою не буде, не сумнівайтеся. А ось з будівництвом будинку, якщо допоможете, вдячний буду, робочі руки потрібні будуть.

Коли будинок будували Леонід Петрович дивувався, звідки у зятя така вправність: все вміє, все на льоту схоплює, незважаючи, що такий молодий. А через п’ять років у Івана з Вірою в будинку все було, у дворі господарство, а в гаражі мотоцикл. Працював Іван краще за всіх в радгоспі, його цінували і поважали.

Ну, а Мішка Протасов, який не проти був з Вірою одружитися колись, нічому путнього не навчився, так і жив за рахунок батьків, дружина з ним натомилася. Добре, що батьки будинок залишили, а інакше б по світу пішов.

Минуло багато років. Коли я закінчила школу, чоловік і жінка Рогожині були вже немолодими, діти їх виросли, отримали освіту і стали такими ж працьовитими, як їх батько. Батьки Віри таким зятем до останніх днів пишалися і завжди говорили, що у них два сини і дочка, – Івана вони рідним вважали.

Фото ілюстративне з вільних джерел