Нещодавно переїхали ми з чоловіком в нову квартиру, нарешті змогли купити за багато років таке омріяне житло – хай не в новобудові, а але все одно своє – є своє. Сусідів ще не знали, але стала до нас заходити старенька сором’язлива бабуся, така спокійна та покірна: одягнена дуже бідно, але чистенько, ходить важко, спираючись на паличку. Грошей ніколи не просить, тільки цукор, цибулину або жменю крупи. Звичайно ж, ми з нею ділимося, чим можемо, а вона дивиться на нас і каже: «Яка ви гарна пара, бережіть себе. Діти виростуть, а ви один для одного залишитеся назавжди. Це я не вберегла, що мала! Сама відігнала від себе своє щастя». Витре сльози хусточкою, візьме кульок, щиро дякує і йде.

Незручно було її питати – що в житті у неї такого поганого сталося, але інші2 сусіди розповіли нам все. У цієї бабусі була велика сім’я: вона, чоловік та троє дітей. Жила раніше вона в іншому під’їзді, в трикімнатній квартирі. Характер був дивний: на чоловіка вона постійно кричала, а з дітей пилинки здувала, називала їх своєю надією та опорою. Чоловік був у неї дуже працьовитий – працював в ремонтної майстерні, та ще й підробітки підшукував постійно: щось завжди лагодив сусідам. Він стандартної винагороди, пляшки, завжди відмовлявся, брав грошима. Всі гроші – в сім’ю, дружині.

Замість того, щоб берегти чоловіка, який був до неї ласкавий та турботливий, вона на нього скаржилася всім сусідам, причину завжди знаходила. Сусіди казали, щоб вона набралася розумі, бо золотого ж чоловіка має, але вона відповідала, що діти – це для неї золото, а чоловік як прикре непорозуміння, вічно під ногами крутиться, йому ще треба прати і готувати. До слова сказати, бабуся майже не працювала, тільки дітьми займалася. Одного разу її чоловік пішов від неї, просто зібрав речі, вийшов з дому і не повернувся більше. Але вона гордо розповідала всім, що це вона його вигнала, а сама пішла працювати листоношею.

Діти її виросли, син поїхав далеко на заробітки, ніхто більше його не бачив. Дві молодші дочки вважали за потрібне продати батьківську трикімнатну квартиру, поселити маму в однокімнатній квартирі, розділити собі решту грошей і теж помахати мамі ручкою: вони обидві вийшли заміж. За багато років сусіди бачили пару раз її дочок, але багатства ці візити бабусі не додавали – вона так само ходила і просила у сусідів їжі, пенсія у неї мізерна, діти не допомагають нічим. Аж тепер вона з теплотою згадує свого чоловіка, але де він – вона навіть не знає. Каже, що чула, що у нього інша сім’я, дуже дружна, там його дуже цінують.

Почувши цю історію, я все частіше тягнуся до свого чоловіка, шкодую і бережу його. Бувають суперечки, але ми не скандалимо. У нас росте син і дочка, і я точно знаю – якими б вони не були хорошими, але у них буде своя, окрема сім’я, а ми залишимося вдвох. Любов треба зберегти. Намагаюся вселяти своїм подругам, щоб сильно на дітей не сподівалися, а бачили опору в чоловіках, але що за дивна мода така – всі як одна вважають, що чоловік їм весь час щось винен, а якщо не тягне, нехай іде собі на всі сторони. Думають, що вони завжди будуть затребувані, і іншого чоловіка завжди можна знайти.

Наші діти знають, що головний у нас в родині – їхній батько, якого я ніколи не ображу. Чоловік відповідає мені тим же – ласкою і добротою. Пройде ще років десять, і діти у нас будуть по своїх родинах, а ми з чоловіком залишимося вдвох. Для мене сусідка бабуся – живий приклад, як жити не можна. Та й багато інших жінок, які вже зараз так себе ведуть, як вона колись в молодості. Милі жінки, які зараз власноруч руйнують свої відносини з чоловіками, задумайтеся про це вже сьогодні. Діти вам будуть не помічники в старості, навіть не сподівайтеся на них, навіть на самих хороших – будуйте свою долю самі, не обтяжуючи дітей. Сподівайтеся краще на себе.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixnio.

Джерело