Йшов 1940-й рік. Звістка про те, що приїхав новий дільничний, миттєво рознеслася по селу. 30-річна вдова Клавдія відразу прибігла до сусідів: – Ховайте дочку від нового дільничного: злий, як собака, очима зиркає, молоденьких дівчат видивляється, кажуть, уже кількох дівок зіпсував. Євдокія – мати Уляни – злякано заперечила: – Так він же влада – захист наш.

– Влада теж любить ласощі, – відповіла Клавдія, – я вас попередила, а там, як знаєте.

Незабаром дільничний пішов знайомитися з населенням. Одного разу під вечір разом з головою колгоспу увійшли в хату Івана Тимофійовича; Євдокія ледь встигла заховати дівку за ситцевою перегородкою.

Дільничного звали Олександр Григорович; на вигляд йому було років 32; невисокий, темноволосий, кароокий. Він строго оглянув хату. Супроводжував його голова колгоспу, який різко відсунув фіранку, що відділяла другу половину будинку, і побачив перелякану Уляну.

– Ти чого тут тремтиш? Вкрала щось чи чого?

Олександр Григорович насупився і подивився на Уляну і тут же завмер, не відводячи погляду. Євдокія повалилася в ноги, просила не ображати дочку. Дільничний змусив піднятися і присоромив Євдокію.

Батьки вирішили подбати про безпеку дочки і вже придивилися їй нареченого. Вибір був немаленький: на Уляну заглядалися майже всі сільські хлопці. Мати хотіла видати дочку за рудого Петьку, що жив навпроти: і заміжня буде і на очах у батьків. Уляна тільки морщилась, згадуючи, як Петька в дитинстві тягав її за коси, так що бути його дружиною їй зовсім не хотілося.

Але злющий дільничний, мисливець за дівками, лякав її ще більше. Не встигла справа до сватання дійти, як на порозі знову з’явився дільничний. Поставивши на стіл пляшку самогонки, звернувся до батьків Уляни: – Роботи у мене сила-силенна, за дівками бігати ніколи. Рік, як овдовів, дочка у мене росте: потрібна дружина і мати для дочки. Прошу Уляну віддати за мене.

Євдокія знову в ноги впала, Уляна заплакала. Але Іван Тимофійович цикнув на дружину і випровадив обох в сіни. Дві години вони сиділи за пляшкою, потім господар покликав Євдокію з Уляною: – Ось тобі, дочко, наречений, – почав Іван Тимофійович, – він людина серйозна і посада у нього поважна, буде тобі гарним чоловіком і захистом. Будеш з ним жити душа в душу.

Уляна зблідла і стояла, не сміючи глянути ні на батька, ні на міліціонера. Весілля домовилися зіграти восени. Але через тиждень Олександр Григорович прийшов пізно вночі з тривожними новинами і попередив, що хтось написав донос на сім’ю; на днях нагрянуть з арештом: можливо, заарештують всіх або тільки Івана Тимофійовича. Вирішено було відправити Уляну в інше село до тітки.

На другий день прийшли з обшуком і заарештували Івана Тимофійовича. Більше Уляна не побачила батька. Люди в селі перестали заходити до них в будинок і подейкували, що Уляні, як дочкі ворога народу, заміж тепер не вийти. Олександр намагався дізнатися долю Івана Тимофійовича, але все марно. Він продовжував відвідувати Євдокію з Уляною, допомагаючи їм продуктами. Так минув майже рік.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Олександр відразу ж записався добровольцем на фронт і в цей же день запропонував Уляні розписатися:

– Краще вже залишишся дружиною солдата, ніж з клеймом «дочка ворога народу». Через два тижні пішов на фронт; Уляна переїхала в будинок чоловіка, де стала жити з його матір’ю і з його малолітньою донькою. З війни Олександр Григорович повернувся в орденах і медалях. І тільки тепер по-справжньому щасливо зажив зі своєю молодою дружиною. Ніхто і не згадував, що вона дочка ворога народу, всі тепер знали, що Уляна – дружина героя.

Розповів Олександр дружині, що знає тепер, хто донос на батька її написав. Зустрів на фронті знайомого, який теж в міліції в їхньому районі працював. І той, сказав, що донесла сусідка Клавдія – та сама вдова, яка батьків Уляни дільничним лякала.

Олександр Григорович заїхав до Клавдії, яка на той час була заміжня за місцевим конюхом. Жінка відразу все зрозуміла і стала благати пробачити. – Я ж з любові до вас, Олександре Григоровичу: хотіла зійтися з вами, думала, на перині моїй м’якій спати будете. Ось і хотіла захистити вас від Уляни, а коли про весілля ви домовилися, думала, що не одружитеся з донькою ворога народу, ось і написала той злощасний лист.

Олександр Григорович подивився на великий живіт Клавдії: – Гаразд, живи, – сказав він, – я дивлюся ти при надії. Так що краще тобі дитя ростити, а не кляузи писати.

У сім’ї Олександра Григоровича, крім старшої дочки, народилося ще троє дітей. Сімейні свята відзначати особливо ніколи було. Але залишився в пам’яті Уляни той день, коли батько представив їй свого нареченого. І ті слова, що він сказав тоді про майбутнього чоловіка Уляни, повністю справдилися.

Олександр, строгий на роботі, – був люблячим чоловіком вдома. Тільки любов ця була майже безсловесна. Слів красивих говорити не вмів; чоловік дбав, щоб у дружини був теплий одяг, допомагав їй по господарству, ніколи грубого слова їй не сказав, навіть голосу намагався не підвищувати, а в пориві ніжності обіймав Уляну так, як ніби все життя про неї мріяв.

Давно вже немає на світі Уляни і Олександра, а історію їхнього кохання дбайливо зберігають внуки і правнуки.

Фото ілюстративне з вільних джерел