«Ти не любиш мого сина!». Саме ця фраза, кинута чоловіком якось в сварці, ввела мене в ступор. Я всерйоз задумалася, а чому, власне, я його повинна любити? Я його в свою сім’ю не брала, мені його «готовенького» привели і поставили перед фактом.

Я його не народжувала, тому, материнських почуттів відчувати не можу апріорі.

Але найголовніше – я ніколи не ображала його (молодшого сина), ніколи ні в чому не обділяла, що не принижувала, що не чіплялася, та й взагалі, він вважає мене найкращою мамою-мачухою.

Про це говорить не тільки сам Микита-молодший, але і його друзі. Мамою він мене не називає, я ніколи і не просила. А навіщо?

Він пам’ятає свою маму, я ніколи не претендувала на її місце. Але її немає більше на цій землі. Якщо йому хочеться так мене назвати, він іноді говорить: «Ви ж мені як мама, так?».

Я погоджуюсь. Звичайно, як мама. Я його з 5 років виховую. Уже 12 років минуло з того часу, як він вперше увійшов в мій будинок.

Все це я висловила чоловікові. М’яко, але твердо. І додала: «Але я ж не прошу тебе любити свою дитину». Тут вже задумався він.

Він також добре ставиться до мого сина, навіть краще, ніж відмінно. Допомагає у всьому і порадою, і справою, і грошима. Я йому вдячна за це, але не прошу любити мою дитину.

Любити свого сина я можу і сама. Я просто хочу доброго ставлення. Таке ж добре ставлення я транслюють на молодшого. Просто любов для мене – це занадто сильне поняття. Добре і добре ставлення, підтримка – це одне. Любов – це дещо інше.

До речі, ця розмова відбулася років 5 назад. Більше такої дурості я від чоловіка не чула.

Можна мене багаття скільки завгодно, але полюбити дитину чоловіка жінці дуже важко, втім, я навіть не вірю, що можливо. Однак про це говорити не прийнято. На жаль.

Спільної дитини у нас з чоловіком немає. Так ми і не хотіли ніколи. Є два сина – два Микити.