Я більше не хочу ходити на зустрічі випускників. І ось чому.

Я нарoдилася і виросла в невеликому провінційному містечку. Практично всі мої однокласники після закінчення школи поїхали вступати в столичні вузи. По-різному у всіх склалося: хтось там і осів, хтось повернувся назад. За матеріалами

Я теж мріяла вийти заміж в столиці, але не вийшло, навчаючись на п’ятому курсі познайомилася з хлопцем, зустрічалися, начебто подобався він мені, а любові як такої не було, не уявляла я собі сім’ї без любові.

Додому повернулася з червоним дипломом, влаштувалася бухгалтером на місцевий завод, робота нудна, монотонна, але інших місць не знайшлося. Незабаром вийшла заміж за Михайла, хлопця, з яким жила по сусідству. Він теж відучився в столиці, повернувся і працював на одному зі мною заводі інженером.

Потім нарoдилася у нас дочка, за нею син. Я з одного декрету пішла в інший, чоловік працював, намагався щоб у нас все було. Важко було, добре хоч був город свій, шити вмію, грошей вистачало, але не шикували.

Якось подзвонила однокласниця Світлана:

– Привіт, Маріє, як справи у тебе? Напевно знаєш в цьому році у нас ювілей – 10 років з моменту закінчення школи. Прийдуть всі, тебе чекаємо в тому числі.

– Добре, я постараюся прийти ..

Я так здивувалася, стільки років пролетіло як один день. Підготувалася я до вечора грунтовно, одягла найкращу, на мій погляд, сукню, взяла фотографії наших дітей. Ще на підході до школи була вpажена – стільки шикарних машин …

А коли зайшла в наш клас, мені закортіло стати невидимкою. Багатьох дівчат було не впізнати, вони немов стали ще красивішими, думаю у деяких навіть без пластики не обійшлося. Чула уривки розмов – обговорювали відпочинок, хвалилися шубами, машинами, заміськими будинками.

Я так і просиділа в сторонці, лише трохи поспілкувавшись з Лізою Івановою, але у неї вдома залишилися маленькі діти і вона втекла рано. Вечір пройшов непогано, але, зізнаюся, мене навіть не помітили …

***

Минуло ще 10 років. У нашій родині за цей час намітилися серйозні зміни, на заводі у чоловіка французи відкрили нове виробництво і запросили його на стажування до Франції. Після цього він пішов на підвищення, відповідно зріс дохід. На роботу я вже не вийшла, а організувала розвиваючий центр для малюків з подругою. Ми самі не очікували, що справа піде. Тепер і ми могли собі дозволити відпочинок закордоном, дорогий автомобіль, дещо купувати собі в Європі.

З чоловіком ми почали збирати на новий будинок. Не за горами була наступна зустріч, запрошення на неї стали розсилати заздалегідь, організатором як і завжди виступила наша незмінна активістка Світлана Сидоренко.

***

Я одягла на вечір сукню, куплену в Парижі. Вибрала красиві туфлі на високих підборах. Йшла ледве-ледве, але і не поспішала, спеціально хотіла прийти однією з останніх, щоб вже точно бути поміченою. Увійшла в клас, кивнула дівчаткам «простіше» і підсіла до нашої «столичної» компанії. Вони тріщали без угаву, я марно намагалася вставити хоч слово, та все було до ладу. Після декількох спроб підтримати розмову пересіла до компанії простіше.

У цій маленькій теплій компанії я опинилася найзабезпеченішою, але хвалитися нічим і не хотілося. Сиділи, базікали, і все було нормально, поки до мене не дійшов обривок фрази, що прозвучала за сусіднім столиком …

– Марія робить з себе казна-що, сукню цю мабуть з рук купила, я її ще в тому році на розпродажі бачила …

– Так, так вона на неї мабуть років п’ять збирала, пам’ятаєте, яка була на тій зустрічі, не думаю, що в її житті може щось так кардинально змінитися.

Я зробила вигляд, що нічого не чула, але по дорозі додому pевіла не перестаючи. Біля будинку примудрилася злaмати каблук і підвеpнути ногу. Добре, чоловік ще спати не ліг, дочекався мене. Відвів мене в ванну, помив, налив гарячого чаю. А почувши мою розповідь посміявся від душі.

– Марічко, ну знайшла через що pевіти. Всім не догодиш … ну хочеш завтра кuнемо все і кудись поїдемо … я куплю тобі нову модну сукню … гроші ж у нас є. Тільки ось подумай, навіщо? Щоб блиснути перед твоїми однокласницями?

Я сиділа і слухала його. А потім подумала, а адже він має рацію. Я самодостатня жінка, у мене є друзі, з якими можна обговорити все на світі, не тільки ганчірки і дорогі дрібнички. Вдома мене чекає чудовий чоловік і діти. У мене є улюблена справа! Я щаслива! І це найголовніше. А все інше – блиск і мішура … Навіщо доводити комусь, що ти щаслива?

Але з того часу я більше не ходжу на зустрічі однокласників.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.