Коли я дивлюся на своє дитинство з часом, я повинна сказати, що мене виховували дуже застарілим способом. Я не звинувачую своїх батьків. Я вірю, що вони хотіли для мене кращого. Однак вони навчили мене дивитись на інших осудливими очима.

Я завжди слухала, що треба робити, а чого не можна, хоча багато правил вони самі не дотримувалися.

Наприклад, мої батьки казали мені, що випивка – це зло, але навіть незважаючи на це, прибудь-якій нагоді батьки випивали, і це я пишу, ще м’яко кажучи. Я цього не зрозуміла.

Чоловіки, які випили лишнього, і лежали біля крамниці – були не людьми, на них батьки вказували пальцями, тоді як вони, в схожих випадках, були порядними людьми. Хоча батько частенько міг спати в сіннику…

Я також слухала, як повинна всіх любити. Однак у нашому домі постійно критикували наших сусідів, родичів та людей із села.

Найбільш грішними у нашому селі були дві жінки, які мали стільки мужності, що змогли розлучитися і таким чином почати нове життя.

Мені було двадцять років, і я досі пам’ятаю, як моя мати кричала на мене, коли бачила, як я розмовляю з одною із них.

– Галю, ця жінка не заслуговує нашої уваги, адже вона розлучена, – переконувала мене мати. Та одного дня мені таки вдалось поговорити з Тамарою, яка збиралася переїхати до іншого села. Як вона згодом сказала мені, в її сім’ї було пекло, і терпіти це було – не можливо.

Мої ж батьки вважали, що така доля кожної жінки. Треба терпіти і все…

Через декілька років я переїхала жити у велике місто. Там я почала по-іншому розглядати проблеми повсякденного життя, з іншої точки зору. Я розуміла що найлегше було засудити іншу людину. Однак ніхто з нас не знає, що насправді відбувається.

Найважче у такому становищі прийняти тверде рішення і піти своїм шляхом, навіть якщо весь світ проти тебе.

Я вийшла заміж. “Медовий місяць” закінчився набагато швидше, ніж почався. Через кілька місяців після весілля я відчувала, наскільки важкою може бути рука мого чоловіка. Я відразу подумала про Тамару, яку досі засуджує все наше село. Я рідко їздила додому, адже розуміла, що ніякої допомоги та підтримки не отримаю.

Одного разу я таки наважилась сказати матері, що Василь “ображає” мене, вона на мить притихла, а потім сказала

– Тримайся, доню. Ти не перша і не остання. Василь приносить в сім’ю гроші, він піклується про тебе, краще з таким чоловіком, ніж зовсім без нього, – додала вона після тривалої паузи. На деякий час я навіть прислухалась до неї, але пам’ять про Тамару додала мені внутрішніх сил. Ніхто не має права ображати жінку.

Я розлучилася з Василем, ще до першої річниці весілля. На щастя, я не встигла народити дітей, тож мені було простіше залишити його. Мама не розмовляла зі мною, бо я стала чорною плямою в сім’ї. Усередині я відчувала, що прийняла правильне рішення. Нарешті я змогла дихати вільніше.

Сьогодні мені 40 років, і я досі не позбулася клейма розлученої жінки у рідному селі. Однак я зрозуміла, що набагато важливіше, ніж жити відповідно до думки інших, жити відповідно до себе. Кожен з нас може відповісти в собі, що правильно, а що ні. І я не виняток.

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – kobieta

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

Джерело