Мене звати Катарина, і на перший погляд у мене красиве життя. Я працюю директором школи, намагаючись досягти гуманності як дітей, так і їх батьків.

Я дуже часто по житті ставала центром пліток. Про мене завжди говорили, що за Андрія я вийшла заміж з вигоди, і що наш союз – питання часу, що мене не цікавить ніщо, крім моєї зовнішності. Кожного разу, коли я їду на відпочинок для лікування, я нібито збираю зграю чоловіків навколо себе, тоді як мій бідний Андрій повинен піклуватися про двох дочок, які вже давно досягли повноліття.

Коли пів року тому до мене дійшли останні плітки, я сказала досить. Зміст нічим не відрізнявся від інших, але це була остання крапля в чашці. Я вирішила не робити вигляд, що нічого не сталося. Я жінка, але це не означає, що я не можу захищатися. І принаймні пояснити своїм колегам, які часто були пусковим механізмом для пліток, що я досі жива людина.

Ніхто серед моїх колег по роботі навіть не здогадувався, що стільки років я “терплю” від чоловіка. Вперше Андрій підняв руку через тиждень після весілля за розмову з моїм двоюрідним братом. Коли я розповіла про ситуацію своїй матері, вона сказала, що це нормально.

– Я не знаю жодної жінки, яка іноді не отримувала б ляпаса від чоловіка.

Ось вам і підтримка…

Парадоксально, але моїм чоловіком просто захоплюються. Він соціальний тип, він любить представляти себе на святкуваннях чи інших заходах з дружиною, яка працює директором відносно елітної школи. Однак вдома він звичайний жебрак. Навіть крапля випивки робить з нього звіра, та цей стан він старанно приховує від оточення.

Після кожного “скандалу” я розраховувала лише на хороший макіяж. Оскільки моя власна мати мене не розуміла, я нікому більше не говорила. Я навіть часом переконувала себе, що саме я була причиною “зриву” Андрія: вечеря була занадто холодною, я, мабуть, занадто посміхалася батькові учня… Мій чоловік завжди знаходив причину.

Поступово у нас народилися дві доньки, і я не могла уявити, що вони повинні виростати без батька. Я сприйняла ці обставини, як власну невдачу. Єдине місце, де я почувалась вільно, була робота. Я навмисно проводила в школі якомога більше часу.

Завдяки моїм зусиллям школа виграла кілька хороших проєктів. Я також “заразила” своїх колег своїм ентузіазмом. Я їх потягнула з собою, хоча вони мені заздрили. На їхню думку, я була впертою жінкою, єдиною метою життя якої була кар’єра. Вони жаліли мого Андрія, хоча й гадки не мали, що за всім цим криється.

Я ніколи не забуду того ранку, коли почула в коридорі останні плітки. Я дізналася від них, що у мене є коханець, якого я використовую у власних цілях, поки мій чоловік робить в будинку ремонт.

Я сіла на своє крісло і почала глибоко дихати. Я відчувала, що настав час діяти. Досить брехні, болю та притворства! Я зайшла в учительську і звернулася переважно до жіночої команди: “Я повинна вам щось сказати…”

Я не забуду того одногодинного монологу на все життя. Цілий спектр емоцій чергувався в обличчях колег. Від несподіванки, збентеження, недовіри, жалю, до розуміння того, що я кажу, є правдою. В учительській запанувала холодна тиша. Я боялася їх остаточного вироку, бо вкорінила собі, що про такі речі не слід говорити. Про це допускається говорити лише тихо.

Моя колега Ірина Ігорівна підійшла до мене першою. Вона обійняла мене і сказала: “Ми допоможемо тобі. Не хвилюйся”. Приєднались і інші.

Зі зрозумілих причин того вечора я не повернулася додому. Я переночувала у подруги. Нас швидко розлучили з Андрієм, адже я мала низку медичних висновків, в яких було зафіксовано, що я знову “впала зі сходів”. Залишитися на одинці з такими проблемами – дуже складне завдання. Але коли ви знайдете в собі сили, ви неодмінно отримаєте підтримку.

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – wallpapers

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

Джерело