Мене звуть Міла, а мого чоловіка Саша. Ми одружилися 7 років тому. Весілля було пишне і веселе. Гості від душі бажали нам любові, взаєморозуміння і, звичайно ж, дітей. За ними ми і поспішили відразу після весілля.

Перша моя вагітність була невдала. Ембріон застиг у розвитку. Як це називають «замерз». Ми погорювали і продовжили свої старання, але знову все йшло не так. Друга вагітність була ще гіршою за першу – позаматковою, а після операції мені винесли страшний вердикт. Я ніколи більше не зможу мати дітей. Тепер вже наше горе було безмежним. Ми з чоловіком дуже сильно переживали. Стали жити для себе, добра наживати.

Але ось нам уже за 30. У нас є все необхідне – квартира, дача, дві машини. Ми двічі на рік розважаємо себе подорожами за кордон, але відчувається в нашому житті якась порожнеча.

Саша першим заговорив про усиновлення.

– «Міла, може, візьмемо когось із дитбудинку? У всіх діти. Всі тільки й говорять про візки, самокати і мультики. Теж хочеться ростити дитину ».

– «Саша, я думала про це, але як то боялася тобі запропонувати. А ти кого хочеш? Хлопчика чи дівчинку? »

– «Мені все одно, але більше, напевно, дівчинку. Хочу, як принцесу її ростити ».

Я погодилась. Ми стали збирати документи. Наші матеріальні показники дозволили отримати дозвіл на усиновлення дуже швидко.
І ось настав той урочистий день, коли ми пішли в дитячий будинок.

На новонародженого ми не розраховували – чекати довго. А ось старших діток там було повно. Коли ми прийшли вони грали на майданчику. Ставши віддалік стали їх розглядати. Раптом, я відчула, що хтось тягне мене за руку. Опустивши очі, я побачила біляву дівчинку зі смішними веснянками. На вигляд їй було років 3-4. Вона посміхнулася і запитала мене: «тітка, а ви випадково не моя мама?». Моє серце мало не зупинилося. Я навіть не знала, що їй відповісти, але сльози потекли з очей і слова самі зірвалися з моїх губ: «так, моя люба. Ми з татом прийшли за тобою ».

Саша взяв дитину на руки, і ми пішли до директора дитячого будинку. Його звали Олексій Павлович. Побачивши у нас на руках цю дівчинку, він негативно похитав головою з якимось жалем і попросив вихователя забрати дитину, а нас повів до кабінету для розмов.

-Розумієте, тут все складно. Ця дівчинка не одна.

Я перебила Олексія Павловича: ну і що? Візьмемо обох. У неї братик?

-Ні у неї дві сестри. Вони трійнята. Всіх заберете?

-Ми з Сашком дружно заплескали очима. Три однакових принцеси. Таке хіба буває? Від них відмовилися батьки?

-Їх мама наша вихованка. Молоденька була зовсім, коли завагітніла, а тут відразу троє. Ось і не витримав її організм. Дітей врятували, а її немає. Немовлятами їх ніхто не взяв. Кому потрібні відразу троє? А розділяти таких можна.

-Нам потрібні! – впевнено сказав Сашко. Ходімо. Показуйте вже всіх. Як їх звати?

-Маша, Даша і Саша – теска Вам буде.

Ми поспішили до дівчаток. Вони відразу поставилися до нас як до рідних. Завалили питаннями і розповідями.

Через кілька днів ми вже вп’ятьох поїхали вибирати нову велику квартиру. Адже при нашій уже багатодітній родині місця потрібно було багато.