Мене звати Орися і мені 51 рік. Я живу в маленькому містечку на заході України, де працюю продавцем. Мені ніколи не щастило в любові. Мої перші серйозні стосунки закінчились через чотири роки, саме тоді, коли ми почали планувати наше весілля та наше спільне майбутнє.

За дві неділі до святкування, Віталік сказав, що не готовий… Я втішала себе, що добре, що він зрозумів це до церемонії. Але все одно для мене це було великою ганьбою – весільну сукню купили, ресторан замовили, гостей попросили. Чутки по місту розбіглись швидко, тож мені доводилося терпіти співчутливі погляди знайомих та часто іронічні зауваження: “Шкода, ось так за крок до весілля покинув тебе…”

Моєю підтримкою стала старша на два роки сестра Марія, яка на той час вже була одружена. Вони були дуже хорошою парою з Михайлом і чекали свою першу дитинку. Насправді саме народження моєї маленької племінниці Юліанки допомогло мені зцілитись і позбутися свого жалю до себе.

Через деякий час я зустріла Павла, симпатичного менеджера, і через рік знайомства ми одружилися. У моєму випадку це була не любов, нам просто було добре разом. Павло розпочав бізнес, я опікувалася нашим сином. Ми були досить нормальною сім’єю. Однак проблеми почалися, коли Павло через кілька років припинив бізнес. Борги зростали, і нічого не виходило так, як він хотів. Я його не звинувачувала, це була криза, багато бізнесменів впало на коліна.

Однак гірше було те, що Павло почав розчаровувати свою сім’ю. Він усе частіше тягнувся до келиха і був агресивний. Якщо це була лише лайка, я намагалася стиснути зуби і триматися. Та одного разу, я таки відчула його важку рук. Після цього я зібрала валізи і поїхала з сином.

Цього разу я не могла поплакатись на плечі сестри. Сама Марія зазнала великих неприємностей, вона лікувала важку недугу. Я весь вільний час проводила із сестрою. Я намагалася підтримати її і водночас бути підтримкою її дочки та чоловіка.

Це був важкий і виснажливий бій. Для всіх. Я бачила, як чоловік Марії хвилювався за дружину. Я бачила, що його очі часто червоніли від плачу, але перед дружиною він завжди намагався посміхнутися, бути сильним. Одного разу, після одного такого важкого дня, ми сиділи разом на кухні, і він розслабився. Сльози текли по його щоках, і я обійняла його. Не знаю, хто в той час кого заспокоював, ми обоє плакали. І раптом, він мене поцілував. Це було несподівано, і я не відчувала до цього дня чогось подібного. Тим не менше, я негайно вийшла.

Наступного дня Михайло вибачився переді мною. Він назвав це помилкою і попросив мене про це забути. Я спробувала, але не змогла стерти поцілунок з голови.

Ми з Павлом вже були розлучені, і мені не вистачало чоловічої підтримки. Тим не менше, ми не повернулись до події і продовжували жити так, ніби нічого не сталося. Метою обох нас було полегшити життя Марії. Лікарі зробили все, що могли, але моя кохана сестра врешті програла бій. Я була з нею до останньої миті…

Після прощання я залишалася на зв’язку з племінницею Юліанкою. Однак ми з Михайлом намагалися уникати одне одного. Я думала про нього, зізнаюся, але відганяла ці думки. Менш ніж через рік після відходу моєї сестри, Михайло одного разу подзвонив мені у двері. Він стояв там із букетом троянд. Я запросила його, а він залишився зі мною.

Я знайшла у ньому любов свого життя. Мені було нелегко, спочатку у мене було багато сумнівів, навіть каяття. Наче я зраджую рідній сестрі. І оточення теж не розуміло мене. Насправді люди все ще звинувачують мене. Можливо, вони вважають, що я справді обдурила свою сестру. Але я не зважаю. Поговорять та й перестануть.

Найскладніше було підготувати Юліанку до нових фактів, але вона сприйняла це напрочуд добре. Для мене це завжди було важливо, і нічого не змінилося. Я люблю Михайла, а він любить мене. Що ж, ми обидва знаємо, що ми відмовились би від усього, якби це могло повернути нам нашу Марійку.

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – zwierciadlo

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

Джерело