Діти мого чоловіка. Анна заміжня вже п’ять років. Але, сьогодні прийшла поплакатися і поскаржитися, тому що сил у неї більше вже немає ніяких. За матеріалами

Розповідь знайомої …

Вийшла я заміж за чоловіка розлученого. Уже три роки як він жив один. У тому шлюбі залишилися двоє дітей. Дружина не дозволяла бачитися з ними  йому, аліменти він платив справно.

У колишньої дружини теж сім’я. Розлучилися вони банально і просто: дружина зустріла перше кохання, загорілася і все. Розлучення, скандал, життя нарізно. Дружина колишня заміж вискочила за свою любов, дітей йому народила теж.

Ми одружилися тихо, вже двоє дітей 4 і 3 рочки. Все б нічого, але нещодавно колишня дружина мого чоловіка привезла їхніх загальних дітей до нас. Ось просто привезла і залишила.

Підлітки роблять що хочуть, матір і вітчима не слухають. Дочка пропадає по подружках, в школу ходити не хоче, син – мовчун, і теж відмовляється вчитися.

Хоча обоє не дурні. Загалом привезла їх нам і кинула на порозі. Чоловікові моєму сказала – ти батько, ось і прочисти їм мізки, а у неї сил на це немає.

Ми тільки рот відкрили. Але куди діватися? Забрали обох.

Життя спокійне скінчилося. Батька вони ні в гріш не ставлять. Дочка грубіянить, каже він їй ніхто, і він їх кинув заради іншої жінки. Мати так сказала тому що. І на матір вони ображені – вона їх як непотріб викинула.

Ти прикинь – тут дочка розлютилася на мене, і поїхала до матері. А та на неї накричала, і назад привезла. Ось так. Ось і виходить, що діти нікому не вірять, всіх зрадниками вважають. Мені їх шкода звичайно, але жити так просто неможливо.

Хлопець в школу ходить для галочки – на уроках не відповідає, нічого не робить. Просто тупо сидить. Психолог з ним працює, але толку поки ніякого. Дівчинку спробували записати теж – вона хамить на сеансах. Чоловік спробував налякати, що взагалі в дитбудинок віддасть, так вона і зраділа.

Каже, віддавай, чого від тебе ще, зрадника, чекати? Я з чоловіком поговорила, щоб він так більше не робив. Адже вони діти. Діти, яких кинули просто. І їм не втовкмачити, що тато завжди з ними хотів бути, а мати не пускала – не вірять. Нікому не вірять. Психолог каже тільки чекати.

Чекати, терпіти, не провокувати і постійно намагатися достукатися. Рано чи пізно, мовляв, цей протест закінчиться.

Я не вірю. Я вже півроку в цьому пеклі живу. Мені страшно, що вони моїх дітей ображають.

Дочка тут недавно розкричалась, я їй сказала: – Як ти можеш бути такою невдячною? Я ж вас обпираю, прибираю, готую! Вона посміялася і на наступний раз все сама зробила від прибирання до готування. Я похвалила кажу – ось яка розумниця, все вмієш. Може допомагала б мені по дому?

А вона у відповідь: – Так я тобі показати хотіла, що і без тебе все вмію. Можеш забирати своїх дітей і валити звідси. Без тебе краще жити будемо.

Ось і як з ними після цього? Гроші тягають по дрібниці 100-200 гривень весь час пропадає. Так і не приховують, кажуть: тобі, що шкода? Збіднієш,  чи що?

Не знаю я, що робити. І чоловік терпіння втрачає. І дітей не виженеш. Вони ж не винні в розладах дорослих. Тільки бoюся я, що підуть вони по кривій стежці. В якійсь мірі почуваю себе винною.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.