Василина тільки встигла поставити на стіл спечені на молоці калачики, як стукнула клямка в сінях, на порозі з’явилася Марія. Розлучниця. Вона розлучила її з чоловіком. Поманила до себе Гришку, дарма, що жила у сусідній хаті. Так і жили, Василина бачила свого чоловіка через паркан щодня у чужої жінки.

Василина тільки встигла поставити на стіл спечені на молоці калачики, як стукнула клямка в сінях, на порозі з’явилася Марія, – згорблена від прожитих років.

– А я тебе зі святом прийшла привітати, – проскрипіла вона своїм втомленим голосом.

– Теж мені, знайшла свято, – буркнула Василина, ровесниці гості, – проходь, у мене калачики готові.

Марія зняла пальто, скинула хустку, поправила гребінця на сивому волоссі та присіла на стілець. – А чого ти маєш проти міжнародного дня 8 Березня?

– Так він для молодих, а нам яке свято, – не звикли, – поправляючи скатерку, відповіла господиня.

-Ну, як же, і нас вітали, і на роботі вітали, і Гриша мій подаруночок мені вручав. – Марія обірвала свою промову на пів слові.

Василина кинула рушник на стілець, зі стуком поставила на стіл емальований кухоль. – Гриша твій, – передражнила вона, – перебіжчик твій Гриша, а ти – розлучниця.

Марія, не здригнувшись, терпляче слухала всі колючі висловлювання односельчанки, вставляючи іноді слова виправдання про чоловіка.

– Ну, гаразд, посвaрилися ми з ним, навіщо ти його до себе повела, так прямо на сінник.

– Василина, та не було ніякого сінника, біля хвіртки постояли і розійшлися. Це ти потім вже роздула скандал. Ну, ось і пішов він до мене.

– Та й Бог з ним, може воно і краще, – махнула рукою Василина, – чоловік-то у мене хороший був, – Микола. А з Грицем невідомо, як вийшло б.

Губи Марії раптом затремтіли, сльози застилали очі:

– Згадаю його – радію, а тебе побачу, – так лаю себе. Розлучниця вона і є розлучниця, – навіщо я між вами встала, – Марія дістала хусточку і стала витирати очі.

– Та ти чого, Машо? – Василина злякано глянула на гостю. – Перестань, дурненька. Яка твоя вина? Та ніякий. Ну, називаю я тебе розлучницею, – так нам хоч поговорити є про що, заодно молодість нашу згадаємо. Ти ж все одно рідна мені. – Василина підійшла і обняла Марію, схилившись над нею і заспокоюючи як малу дитину:

– Розлучниця ти моя рідна, – примовляла вона, – що б ми один без одного робили в цій глушині?

Марія перестала плакати.

– А й то правда, села не залишилося, ми з тобою, та Тимофієви ще живуть, але вони хоч молодші.

– Дякую фермерам, що переїхали сюди, – нагадала Василина, – вони в силі ще, машина є, так чого – не відмовляють.

– А у тебе Єгорчика фотографія є? – запитала Марія, переключившись на інше.

– А як же! Є. Христинка минулого разу ще привезла. У неї всі фото в телефоні, а я як раніше люблю, щоб на папері, – вона з гордістю дістала фотографію правнука і тремтячими руками подала Марії.

– А хороших правнуків нам онуки наші народили, – сказала Марія і поцілувала фотографію.

– Ой, і не кажи, хто б міг подумати, що поріднимося на старості років, що правнуки у нас спільні будуть. Шкода, чоловіки наші не дізналися і не побачили правнуків, – з сумом промовила, наче жалісливу пісню проспівала Василина.

– Ой, щось голова боліти почала, – зітхнула Марія.

– Тиск знову? Ти дивись, стеж за тиском, а якщо погано стане, відразу мені телефонуй, – у мене телефон ось він, – ляснувши себе по кишені, сказала Василина.

– Я ж твій номер напам’ять знаю, – сказала Марія, – номера дітей не вивчила, а твій пам’ятаю. Ти вже у мене в цьому селі одна рідна.

А потім, ніби згадавши, сказала:

– Василино, – я пиріжків напекла, ось замість подарочка захопила. А ще огірочків баночку, – ти сама говорила, що вони у мене найсмачніші.

– А у мене картопелька готова, – спохопилася Василина, – сідай до столу, зараз трапезувати будемо.

За вікном «плив» березневий день: з граючими сонячними зайчиками, проталих калюж. А за столом сиділи два прожиті життя, дві жінки, долі яких так тісно переплелися. і тепер уже відірвати їх один від одного неможливо.

Тетяна Вікторова