ВЕСІЛЛЯ ГРИМІЛО МУЗИКОЮ, ПАХЛО СМАЧНИМИ СТРАВАМИ. У ВЕЛИКІЙ БАНКЕТНІЙ ЗАЛІ ЗІБРАЛОСЯ БІЛЬШ ЯК СОТНЯ ГОСТЕЙ. НАСТАЛА ЧЕРГА ОБДАРОВУВАТИ МОЛОДИХ. — ДАРУЄМО МОЛОДОМУ ПОДРУЖЖЮ КВАРТИРУ, — ОГОЛОСИВ БАТЬКО НАРЕЧЕНОЇ. — А ВІД НАС ВАМ, ДІТИ, — АВТОМОБІЛЬ, — ІВАН СЕМИБРАТ ВРУЧИВ СИНОВІ КЛЮЧІ. — А ТЕПЕР НАЙДОРОЖЧИЙ ПОДАРУНОК НАРЕЧЕНОМУ! ВСІ ЗДИВОВАНО ОЗИРНУЛИСЬ — МІЖ РЯДАМИ СТОЛІВ ЙШЛА СОФІЙКА ІЗ СИНОМ НА РУКАХ. «ВИКАПАНИЙ СЕРГІЙ», — ПЕРЕШІПТУВАЛИСЬ ГОСТІ. НАРЕЧЕНИЙ ЗБЛІД І ПІДВІВСЯ З-ЗА СТОЛУ, ПЕРЕЛЯКАНО ЗАКЛЯКЛА ВАРКА, НА ЖІНКУ З ДИТИНОЮ ЗДИВОВАНО ДИВИЛАСЯ НАРЕЧЕНА. – Я ДАРУЮ ТОБІ, СЕРГІЮ, СИНА

Весілля гриміло музикою, пахло смачними стравами. У великій банкетній залі зібралося більш як сотня гостей. Настала черга обдаровувати молодих. — Даруємо молодому подружжю квартиру, — оголосив батько нареченої. — А від нас вам, діти, — автомобіль, — Іван Семибрат вручив синові ключі.

— А тепер найдорожчий подарунок нареченому! Всі здивовано озирнулись — між рядами столів йшла Софійка із сином на руках. «Викапаний Сергій», — перешіптувались гості. Наречений зблід і підвівся з-за столу, перелякано заклякла Варка, на жінку з дитиною здивовано дивилася наречена. – Я дарую тобі, Сергію, сина.

Селом котилася новина — Іван Семибрат женить єдиного сина. Жіночки під магазином жваво її обговорювали: За матеріалами

— Там гостей, кажуть, буде душ зо двісті.

— Еге ж, весілля якраз упору. Давно Сергію та Софійці треба розписатися. Синочок їхній он уже який…

— Що ви, кумонько, яка Софійка! Там Варка таку губу закопилила, мовляв, у нас невістка — професорська дочка!

— Бач, які! Вони ж не тільки сиpоту кривдять, а й свого внука бaйcтрюком хочуть залишити…

Сумну звістку Софії Берізці повідала сусідка — тітка Галя Ковалиха. Коли дівчина осиpoтіла, щира серцем і добра душею жінка в усьому їй допомагала і підтримувала. Поплакала вона разом із Софійкою, втiшила її, як могла, побавилась із малим Сергійком та й пішла порати своє нехитре господарство. А молода мати із сином подалися у садок біля школи. Тут, серед дерев, згадувала: ось яблуня, біля якої вони з Сергієм часто зустрічали вечірню зорю. Тут він освідчився їй у коханні…

Як у кінострічці, промайнуло перед очима життя. Школа… Сергій Семибрат навчався на два класи попереду, на нього, ставного і синьоокого, задивлялися всі дівчата.

Не була винятком і Софія. Коли отримав хлопець атестат, його батько, фермер, відправив сина до столиці навчатись у престижному економічному виші. Хотів, щоб той згодом допомагав йому вести справу. Софійка, яка через два роки закінчила школу із золотою медаллю, без проблем стала студенткою столичного педінституту.

Одного дня напередодні вихідних, зайшовши в автобус, щоб дістатися села, дівчина почула: «Привіт, мала! Сідай поруч…» Синіми, наче бездонними очима на неї дивився… Сергій. «Не мала, а мудра! Так моє ім’я перекладається з грецької», — весело відповіла вона. «Та мене теж Бог розумом наче не обділив.

То буде про що поговорити. Сідай!». Відтоді Сергій та Софійка завжди їхали в село, а потім поверталися на навчання разом. Згодом почали зустрічатись і в Києві. А через кілька місяців зрозуміли, що не можуть одне без одного жити, тож вирішили разом винаймати квартиру.

Минуло кілька років. Сергій закінчив інститут. В село працювати не поїхав — викладав у своєму колишньому виші і водночас навчався в аспірантурі. Софійка саме складала зимову сесію, коли її маму поклала у ліжко хвороба. Батька не стало, коли їй було десять років, тож, щоб доглядати за ненькою, довелося перевестись на заочну форму навчання і повернутися в село. Через кілька місяців не стало і мами. Саме тоді Софія відчула під серцем нове життя…

Сергій цій новині не дуже зрадів. Але пообіцяв, що найближчим часом вони розпишуться. Та з часом став телефонувати дедалі рідше, бувало, приїде до батьків, а до Софії не зайде. Коли лишився місяць, сказав: «Мій науковий керівник домовився про стажування у Німеччині. Я не можу відмовитись. Ти от що… Коли народиш, не записуй поки що дитину на мене. Так краще, отримуватимеш допомогу як матір-одиначка. А повернусь — вирішимо, як далі бути…»

До лікарні Софійку відвезли сусіди. Народився здоровий синьоокий хлопчик, якого вона, не вагаючись, назвала Сергійком. Важко було ростити дитину самій, добре, що сусіди допомагали. Не давала впасти у розпач думка про те, як зрадіє коханий сину, схожому на нього, як дві краплі води.

І раптом новина, що вразила серце: її Сергій одружується з якоюсь Анжелою. Софійці переказали, що на докори односельців Варка, гонориста мати Сергія, не зважала:

— Ще не відомо, чи то Сергіїв син. Софія сама жила, може, до її хати й інші навідувалися.

…Весілля гриміло музикою, дзвеніло різноголоссям, пахло смачними стравами. У великій банкетній залі зібралося більш як сотня гостей. Настала черга обдаровувати молодих.

— Даруємо молодому подружжю квартиру, — оголосив батько нареченої.

— А від нас вам, діти, — автомобіль, — Іван Семибрат вручив синові ключі.

За ними решта гостей вручали щедрі грошові суми та дорогі речі, лунали жарти, примовки і за тим усім ніхто не помітив, як до тамади підійшла Софійка і щось тихенько йому сказала. Тамада оголосив:

— А тепер найдорожчий подарунок нареченому!

Всі здивовано озирнулись — між рядами столів неслухняними ногами йшла Софійка із сином на руках. «Викапаний Сергій», — перешіптувались гості. Наречений зблід і підвівся з-за столу, перелякано заклякла Варка, на жінку з дитиною здивовано дивилася наречена.

Софійка вклонилася молодим:

— Бажаю довгих літ. Я дарую тобі, Сергію, сина. Але взяти цей подарунок ти можеш тільки разом зі мною. В тебе тепер є квартира, машина, але найбільше щастя родини — діти. Подивись, який у тебе гарний синок. Невже ти відмовляєшся від нього? Якщо ні, то приходь за подарунком до моєї хати.

Вона подала малого Сергієві, який мимоволі і собі простягнув руки назустріч дитині. Хлопчик заусміхався, щось весело замугикав… Потім Софія рвучко притисла сина до себе і вийшла із зали.

Веселощів уже не було, гості потихеньку розійшлися. Билася в істериці Варка, свати з’ясовували стосунки, рвалась у Київ Анжела, розгублений Сергій сидів на стільці і про щось думав.

Софійка не пам’ятала, як дійшла до хати. «Хіба я мудра? Що наробила? Так коханого і батька дитині не повернеш! А краще було змиритися?..» — думки та емоції переповнювали її, з очей нестримно котилися сльози. Крізь них вона бачила, що малий Сергійко перелякано дивиться на неї. Він не розумів, чому мама так голосно плаче, і щось белькотів своєю дитячою мовою, наче хотів її заспокоїти…