Три доби Петро провів у лікарні, де лежала його дружина. Не їв, не спав, прислухаючись до ледве чутного дихання жінки. Коли почув від лікаря суму, яку потрібно на лікування, ледь не заплакав. – У нас немає таких грошей. – Шукайте, – сказав лікар і пішов у своїх справах. Через кілька днів повідомили, що гроші вже внесені, лікування розпочато. – Хто ж це зробив? – стрепенувся чоловік, та лікар не знав. Залишивши Клаву на ніч, чоловік пішов додому. На порозі перед вхідними дверима лежав білий конверт, на якому було написано лише одне слово: «Петрові». Писала перша дружина.

Три доби Петро Іванович провів у лікарні, де у важкому стані лежала його дружина. Не їв, не спав, прислухаючись до ледве чутного дихання жінки… За матеріалами  Вісник

Ще тиждень тому його Клава була здоровою, готувалася до Великодня. Прибирала в хаті, радилася з ним, складаючи святкове меню. Правда, на пенсію їхню якихось особливих смаколиків не наготуєш. Але ж скільки їм самим потрібно?

Хто б міг подумати, що раптом дружина, наче скошена квітка, впаде непритомною, а в лікарні приголомшать діагнозом. По спині Петра Івановича забігали мурашки і боляче стиснулося серце, коли лікар назвав суму, яку потрібно внести.

– У нас немає таких грошей, – мовив приречено.

– Шукайте, – сказав лікар і пішов у своїх справах.

Петру Івановичу не хотілося жити. Без Клави, яку він і досі палко кохав, життя втрачало сенс. Адже назбирати навіть половину, та що половину – і третину тієї суми йому навряд чи вдасться, навіть якщо обійде всіх родичів та знайомих і стане з простягнутою рукою в найлюднішому місці.

***

Так він думав на початку, приголомшений горем, але з часом розсудливість і ясність потроху поверталися до чоловіка. Думати про себе у той час, коли від нього залежав порятунок коханої людини, було просто жалюгідною зрадою. Потрібно шукати вихід, якою б складною не здавалася ситуація.

Вирішив порадитися з Дариною, сусідкою, з котрою вони були в гарних стосунках. Особливо Клавдія, яка ставилася до дівчини майже як до рідної доньки. Не маючи своїх дітей, виплескувала материнські почуття на тих, хто ріс поруч.

Дарина працювала в редакції обласного тижневика.

– Розкажу про вашу біду в нашій газеті. Милосердні люди обов’язково відгукнуться, – сказала журналістка.

Петро Іванович же вирішив узяти позику в банку, віддавши під заставу їхнє з Клавдією помешкання. Іншого виходу пенсіонер не бачив, добре розуміючи, що повернути борг навряд чи вдасться. Була б лише Клава жива, а там якось викрутяться.

***

Проте позику взяти виявилося непросто: щоб віддати під заставу хату, потрібно було мати документ, який засвідчує право власності на неї. У Петра Івановича його не було: усе відтягував з приватизацією житла, не квапився, бо ж ніхто у них і так хати не відібрав би. Тепер же біда змусила. Та процес цей тривалий, а тут кожен день зволікань може стати непоправним.

Петро Іванович від розпачу не знаходив собі місця. Аж раптом через кілька днів душевних мук та ходіння по установах, коли чоловік провідував Клавдію в лікарні, його покликав лікар.

– Післязавтра плануємо рятувати вашу дружину, – сказав, приязно усміхаючись.

– Невже безплатно? – не вірив своїм вухам Петро Іванович.

– Потрібні кошти уже внесені.

– Хто ж це зробив? – від радісного хвилювання серце пенсіонера мало не вистрибувало.

– Не знаю, – стенув плечима лікар. – Якась жінка. Ні імені, ні прізвища не назвала…

Після цієї розмови Петро Іванович подався в палату повідомити дружині радісну звістку. Удвох думали-гадали, хто ж їм допоміг, але відповіді не знайшли.

***

На ніч Петро Іванович пішов додому, щоб уже провести в палаті з дружиною наступну. На порозі перед вхідними дверима лежав білий конверт, на якому було написано лише одне слово: «Петрові».

Відчув, як чомусь тривожно защеміло. У конверті був аркуш, списаний від руки. Почерк знайомий, але кому належав, здогадався лише, як став читати.

Лист від Насті, його першої дружини, з якою прожив два роки. А потім у Петровому житті з’явилася Клава, і він зрозумів, що таке справжнє кохання, що його шлюб з Настею – одна з банальних і прикрих помилок. Дітей у них не було, тож розлучилися без особливих труднощів. Правда, Настя спочатку не давала згоди. Потім, десь через півтора року, сама прийшла до нього і запропонувала розлучення. Він тоді навіть і не поцікавився, що підштовхнуло до цього. Зрештою, її вчинки його не обходили, а згодом про свій перший шлюб чоловік узагалі забув. І ось таке несподіване нагадування про Петрову молодість та, чого гріха таїти, його перше кохання…

«Це я заплатила гроші, – писала Настя. – Про вашу біду дізналася з місцевої газети. І хоча то міг бути твій однофамілець, чомусь була переконана, що це ти, і не помилилася… Щиро співчуваю та сподіваюся, що все пройде вдало. А мої гроші нехай будуть своєрідною віддякою тобі за… зраду – як би це дивно не звучало. Так, я тобі вдячна, що покинув мене. Хоча тоді здавалося, що не зможу без тебе жити… Та, як бачиш, вижила і тепер вважаю себе найщасливішою жінкою на світі. Адже зустріла чоловіка, який зробив усе, щоб я почувалася такою. Ми живемо з ним в Америці, у нас чудові діти й онуки, маємо все, що потрібно для щасливого життя… Мабуть, це доля так розпорядилася, що саме у важкий для вашої сім’ї час я прилетіла на батьківщину у гості і мені потрапила до рук газета з проханням вам допомогти…»

Ігор СЛАВИЧ

Фото ілюстративне, з вільних джерел.