Знайшла батька на Різдво.  В повітрі все було насичене святом, тільки ось Ірина його чомусь не відчувала. Прикро одній зустрічати Різдво. Мами її нещодавно не стало, а батька вона практично не пам’ятає. Ось і їде вона на інший кінець міста до подруги, щоб не бути самотньою у це чудове сімейне свято. За вікном автобуса миготять міські пейзажі, люди поспішають хто куди, настрій у більшості святковий, Ірина спостерігає за всім цим і посміхається. За матеріалами

Вийшовши на кінцевій зупинці, Ірина попрямувала в глиб дворів, Марина недавно переїхала, як орієнтир, повідомила, що поруч з її новенькою дванадцятиповерхівкою розташовується дитячий садок. Ірина, блукаючи між однаковими дворами, нарешті зрозуміла, що або пропустила цей самий дитячий садок, або звернула не туди.

Озирнулася – поруч з черговим багатоповерховим будинком стояв маленький продуктовий магазинчик, туди вона й вирішила заглянути та заодно розпитати продавщиць, може вони вкажуть правильний напрямок. Продавщиця – блакитноока блондинка, мило усміхнувшись Ірині, зникла за прилавком, набираючи в поліетиленовий пакет продукти.

– Доброго вечора! Хвилиночку, зараз звільнюся, – проспівала вона високим голосом.

– Нічого, я ще не вибрала, – відповіла жінка.

Тут двері магазинчика відкрилася, дзенькнув дзвіночок і неквапливо, човгаючою ходою, увійшов дідок невисокого зросту, в старенькому легкому пальто і пошарпаній шапці. Продавщиця, як ніби тільки його і чекала, вмить вискочила з пакетом напереваги і вручила його чоловіку.

– Зі святом вас, Андрій Семенович! Здоров’я, довгих років!

– Та ти з глузду з’їхала, дочко! – промовив старий. – Не потрібно! Не візьму! Тобі самій потрібніше!

– Ні, все у нас є, а от якби не ви, я втратила б найдорожче, – сказала жінка, змахуючи сльози рукою.

Ірина придивлялася до чоловіка. Андрій – так же звали її батька, і, можливо, він зараз в такому ж поважному віці, мати нічого не розповідала про нього. Вмить, сцена кількарічної давнини встала перед її очима …

***

– Здрастуй, доню! – на порозі стояв незнайомий чоловік, посміхаючись, він простягав маленькій Іринці руку.

– Я Іра, я не доня, – поправила дівчинка гостя. – Мама буде трохи пізніше, вона на фермі.

– А я почекаю.

Ірочка знову взялася за гру, вдома була з нею ще трирічна сестричка, відтоді, як закрили дитячий садок на ремонт, у Іри з’явилося безліч важливих справ.

– Господарочка ти моя, – ласкаво говорила мати, приходячи з роботи. – Що б я без тебе робила.

Вдень кілька разів забігала провідати дітей сусідка тітка Марія, годувала, і трохи погравшись, йшла додому до родини, до справ. Ось і зараз, подумавши, що прийшла сусідка, Іринка відчинила двері, не запитавши навіть хто прийшов. Чоловік тим часом якось по хазяйськи пройшовся по кімнаті, зупинився біля фотографії матері, посміхнувся, погладив чорні вуса.

– Ви напевно з редакції? – запитала дівчинка.

– Ні. А що бувають? – Так, про маму часто замітки в газетах пишуть, вона у нас молодець!

– Я знаю, – зітхнув чоловік і опустився на стілець.

Тут же з кімнати вибігла Марічка, і з подивом дивилася на гостя. Іринка раптом подумала, а що якщо цей дядько і є їхній тато, ось у Сєви, що навпроти живе, та у Юльки, кращої Іркіної подружки, були і мати і батько.

Якось влітку вона запитала у мами про це, але та, чомусь розсердившись, відправила доньку гуляти у двір, так і не відповівши.

– Ось тримай! – незнайомець простягнув красиву ляльку з довгою чорною косою Іринці.

– А це тобі, Марічко, – і велика, барвиста книжка з казками повністю заволоділа увагою малятка.

Мати в той день прийшла раніше звичайного, побачивши гостя зупинилася, схопилася за стіну, і перевівши подих, сказала:

– Здрастуй, Андрій, приїхав значить …

– Здрастуй, так.

– Ма-а-м, а дядько нам іграшки подарував, тільки подивися, – задоволено повідомила Іринка.

– Що ж, дякую, – повільно вимовляючи кожне слово, відповіла мати.

– Три роки дітей знати не знав, зараз раптом згадав!

– Прости мене, Лідо, видно нечистий поплутав, життя крутить, крутить нами …

– Що, докрутило, значить? – щоки матері спалахнули червоним полум’ям, закривши обличчя хусткою вийшла вона в іншу кімнату, потім повернулася назад і як ні в чому не бувало почала збирати на стіл.

– Не звалюй все на життя, йди за стіл, вечеряти будемо …

Увечері мати постелила гостеві в кімнаті, сама лягла на печі. Уклавши дітей, Лідія знову зустріла погляд цих карих очей, що одного разу любила до нестями, так любила, що втекла з рідного села, назустріч своєму щастю. Тільки чи щастя це було? Всього кілька років, потім діти, а слідом порожнеча …

– Лідонько, давай почнемо все спочатку, дітки ж ростуть, одна ти, зовсім замучилася.

– Пізно, я чекала, сподівалася, а тепер … все пройшло, перегоріло, розумієш, попелом вкрилося.

Андрій встав, схопив сумку, куртку, але м’які жіночі руки зупинили його.

– Лягай, мороз який на дворі, куди на ніч дивлячись?

***

Вранці, розплющивши очі, Лідія побачила порожнє, акуратно заправлене ліжко, гроші під вазою на столі, і складений квадратик з адресою … Тут же, човгаючи босими ногами, підбігла старша дочка, озирнулася:

– Мамо, дядько де?

– Поїхав.

– А він звідки? – допитувався дочка.

– З міста, – Лідія знову втерла непрохану сльозу, Ірочка обняла матір, видно відчуваючи, шкодуючи.

– Ох, донечко, нічогісінько ти ще не розумієш … нічого …

***

Ірина пам’ятає того гостя, хоча років минуло чимало. І чому цей старий нагадав їй знову про це? Голос? Та ні, неможливо. Карі очі з чорною родимкою на щоці, прямо як у сестри … де ж вона його бачила? … Нарешті, жінка згадала – то було старе фото в пошарпаному альбомі одне єдине, де мати була зображена поряд з красивим чоловіком. Вони обидва були щасливі, невже це він!

– Жіночко, ви вибрали щось, чи вам підказати? – пролунало звідкись.

– Я, ні, нічого, – Ірина кинулася до виходу слідом за старим.

Підійти не наважилася, повільно йшла слідом, у дворі, куди він звернув виявився дитячий садок і будинок з потрібним номером, чоловік увійшов в перший під’їзд, жінка кинулася слідом.

– Стійте! Зачекайте! Можна з вами поговорити?

Старий зупинився біля обшарканих дверей, подивився на Ірину, і тихо прошепотів:

– Ліда … не може бути … як схожа!

***

Сніг падав м’якими пластівцями, починалася завірюха. Ірина з батьком сиділи на його маленькій кухоньці, жінка встигла збігати в магазин і приготувати смачну вечерю. На столі лежав альбом зі старими фотографіями, серед них була і та, яку Ірина добре пам’ятала.

– Тату, зі святом тебе, повір, як би життя не склалося, я рада, що тепер ти в мене є. Шкода, ми не зустрілися раніше … дуже шкода.

Це було найщасливіше Різдво в житті кожного з них, Іринка в цей вечір знайшла тата.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.