Травневі дні завжди нагадують мені про день, коли я народила свого сина. З вікна пологового будинку я побачила квітучий бузок у сусідньому парку і спостерігала, як пари везуть коляски зі своїми дітьми. Я ніколи її не возила.

Ще зовсім юна вісімнадцятирічна дівчина, так це було тридцять сім років тому. До того часу я знала лише вихователів та дитячий будинок. Останній раз я бачила маму, коли святкувала своє четверте день народження. Відтоді я не чула про неї жодного слова. Я заздрила тим, кого хтось обрав для усиновлення чи виховання. Ніхто не хотів циганку. Казали, що тато був білим, але гени мами переважили.

Я почала вчитися на продавчиню і жила в гуртожитку. В мене було таке враження, що я почала жити. Я на свободі! Мені такий стан дуже подобався. Навчання позаду – і я вже насолоджувалася практикою за прилавком та обслуговуванням.

У мене з’явились, та й були старі друзі, з якими ми розважалися, як могли. Все це було для нас в новинку, адже самі розумієте, яке життя в дитбудинку.

Одного разу, після гучної вечірки нас з подругою вночі забрала до відділку поліція. В цей час я так налякалася, що пообіцяла собі більше ніколи в житті так не чинити. Я почала нормально жити, адже розуміла, що ніхто мені не допоможе в разі чого. Мені можна було надіятись лише на себе.

В цей час я працювала на продуктовому складі. Тоді то і з’ясувалося, що я на третьому місяці вагітності.

– Хто зна, від кого ця дитина, і навіть не думай приписувати її мені!, – сказав Павло, хлопець з яким я познайомилась, коли гуляла в парку.

– У мене був тільки ти! – відчайдушно сказала я.

– Скажи це комусь іншому.

У мене нічого не було. Єдиним моїм надбанням була валіза з кількома шмотками, яка була в гуртожитку.

Гінеколог направила до мене соціального працівника. Сувора дама з окулярами на носі навіть не потрудилася сказати мені: – Як ти собі це уявляєш? – Вона зітхнула наді мною.

– Тобі не має де жити, грошей немає, яка дитина? За що ти будеш купувати все необхідне? Коляска? Ліжко? І як ти будеш годувати та одягати дитину?

Вона підрахувала, що я повинна купити. Я мовчала. Я не мала відповіді. Я просто відчула, як хтось рухається всередині мене, і хвиля емоцій охопила мене.

За нас з дитинкою все вирішили. Я залишаю дитину в пологовому, я можу піти до неї, і якщо я зможу довести, що буду піклуватися про неї, я заберу її з собою. А потім наприкінці травня народився хлопчик, я назвала його Михайликом.

Насправді все було по-різному. Я намагалася бачити Мішу якомога частіше. Однак вони перевели його в дитячий будинок за п’ятдесят кілометрів від міста, де я жила і працювала. Я намагалася їздити до Михайлика раз в тиждень. Того дня йому було три місяці, коли мене не впустили. Сказали, що він хворий. Наступний тиждень, як повідомляється, ще не зовсім поправився. Я не наполягала на тому, щоб побачити свою дитину.

Минуло ще декілька днів, і я вирішила все-таки провідати свого хлопчика. Та в будинку маляти мене приголомшили.

– Вашого синочка усиновила дуже чудова пара. Не хвилюйтеся. Про нього будуть добре доглядати.

Я дивилась на цю жінка скляними очима. В моїй душі бушував ураган. Та нічого вдіяти я не змогла.

Серед багатьох паперів, які я підписувала в пологовому будинку, не розглядаючи їх, очевидно, була згода на усиновлення. Вони зробили все без мого відома.

Я була сама не своя. Добре, що в цей час мене підтримала співробітниця, а то не знаю чим все це могло закінчитися.

Я весь цей час працювала не покладаючи рук. Одного разу я познайомилась з Богданом. Хлопець, який на п’ять років був старший за мене, полюбив мене такою, якою я була. Згодом ми поженилися і у нас народилась Орися.

Кажуть, що час гоїть всі рани і що погані спогади згасають. Це не так. Я постійно думаю про свого Михайлика. Як його звуть? Що робить? Чи є у нього хороші батьки? Можливо, у нього є діти… Цікаво, чи впізнала б я його колись на вулиці? Спочатку я хотіла його шукати. Потім я передумала. Я не маю права втручатися в його життя.

Але, можливо, він колись знайде мене.

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

Джерело