Прийомний син.  Вчора гуляла з сином і зустріла знайому. Колись, близько 5 років тому, знаючи, що я їжджу в інтернат, де живуть сироти, вона попросила мене взяти її з собою. Я з радістю погодилася. За матеріалами

Наталя з дітьми з інтернату відмінно порозумілася і коли їхала назад, світилася від щастя. На прощання вона мені подякувала і сказала якось так загадково:

– Я сьогодні зрозуміла для себе дещо важливе. І розвіяла всі сумніви. Тепер мені не страшно.

Згодом виявилося, що мова йшла про те, що вони з чоловіком Олексієм збираються взяти дитину з будинку малятка. Зі своїми дітьми не вийшло за медичними показниками.

Наталя дуже переживала, чи зможе стати хорошою мамою для чужої дитини. Час показав – зможе. Життя непередбачуване: іноді чужа дитина може стати ближче рідної, так як і прийомна мати – ближче тої, що народила.

Загалом, тепер у Наталки є син. Прийомний. Вона, звичайно, не афішує, але це помітно, кароокий син зовсім не схожий на свою русяву маму.

І ось Петрику вже 4 роки. Усиновили його в півтора. Він тоді вiдставав у розвитку, не ходив і не говорив. Наталя натхненно працювала матусею – відчайдушно рятувала Петрика від минулого, відмивала від зради, відчищала від байдужості. І врятувала. Відгодувала. Минуле пішло. Залишилося яскраве сьогодення і привабливе майбутнє.

Зараз Петрик нічим не відрізняється від однолітків. Ходить в садок, рахує до 10.

Сподіваюся, коли він виросте – він зможе оцінити подвиг матері. Хоча … чому подвиг? Наталя щаслива бути матір’ю, вона взяла Петрика, щоб вилити на нього запас не розтраченої любові, а інакше міг би трапиться розрив серця. Ще невідомо, хто кого в цій ситуації врятував.

Але вчора Наталя була сумна. Розповіла, що 2 місяці тому від неї пішов чоловік. Сказав, що «я не так собі це уявляв».

«Це» – це він про Петрика. Який з’явився в будинку – і відразу став новим «пупом землі», а Олексій не витримав конкуренції. Раніше дружина належала йому вся, без залишку, і вона купала його щодня в своїй любові, а тепер її любов йде через Олексія транзитом в Петьку, а йому залишаються лише злиплі макарони (прости, не встигла нічого приготувати – Петрика на масаж возила) і іграшки по всьому будинку – ніби позначена конкурентом територія.

Чоловіка, звичайно, не можна виносити за дужки навіть заради необхідної pеабілітації дитини. Але і такої відстороненості від чоловіка вона не очікувала. Загалом, розійшлися.

Я щиро засмутилася. Наталин чоловік завжди справляв враження люблячого чоловіка і відмінного сім’янина.

– Ти не поквапилася, вигнавши його? – обережно уточнюю я. Я завжди за сім’ю, за «спробуй зберегти, якщо це ще можливо», ніж за попіл спалених мостів.

– Я не поквапилася, – Наталя виросла в родині військових і на поставлені запитання відповідає чітко, за статутом. – Олексій весь час, поки я доглядала за сином, знаходився в жаху від того, що відбувається. Я думала – ну, стрес, дам йому час. Потім Петрик став на ноги, поправився. На тобі, звичайний хлопчисько, ти ж так хотів сина! Але не запалилося у нього … Не включилася опція «тато».

Він з трирічною дитиною спілкувався, як з дорослим … Хіба що, не по імені-по батькові … «Як пройшов день, Петро?» Навіть навпочіпки не опуститься, до стелі не підкине … Я кажу: «Олексію, Петру три роки. Підійди, побудуй з ним пірамідку». Заходжу через хвилину в дитячу: сидить Петрик в одному кутку – малює, сидить Олексій в іншому кутку – будує пірамідку … Одного разу я вигнала їх погуляти, а сама вирішила пирогів напекти. Через пів години Олексій приносить мокрого Петю. Що трапилося, кажу. Петя впав у фонтан …

– Наталю, це не кримінал. З будь-яким могло трапитися …

– Та я не про це. Впав і впав. Фонтан у нас біля кінотеатру. Хвилин 15 йти. Знаєш, як Олексій ніс ридаючу, налякану, замерзаючу дитину? На витягнутих руках. Всі 15 хвилин – на гидливо витягнутих руках. Як? Як, Оля, ні, щоб обійняти сина, який восени несподівано плюхнувся в холодну воду і спочатку мало не потонув, а потім мало не захлинувся від страху?

Я мовчу … Я розумію, що вона хоче сказати …

Наталя куталась в демісезонне пальто. Вона замерзала. Зовні через вітер, всередині – через розбиті вщент надії.

– … Я бачила, що Петрик почав його дратувати. Він прийшов з роботи – хоче тиші, пельменів і в телик потупитись. А Петька – ураган. Хлопчисько ж! Лізе до тата, хоче уваги. А Олексій йому: «йди до своєї кімнати» … Я прямо ледве стримувалася, Оль. Хотілося сказати: сам іди! У своє життя. Розумієш?

Я мовчу і не можу сказати «розумію». Я через подібне ніколи не проходила, як я можу розуміти?

– Ну і найголовніше … Чого вже не можу і не хочу прощати … У нас тут трапилися труднощі з грошима. Ну, криза, Олексія скоротили … А у нас борги ще з часів Петрикової pеабілітації, яка в копієчку влетіла … Так ось одного разу Олексій сказав фразу, яка досі у мене комом в горлі стоїть: «Якщо б ми, каже, не взяли хвору дитину, то й боргів би не було … »

Наталя важко зітхає.

– Олю, він за два роки не прикипів до Петрика ніяк, дитина для нього як … інвестиція, проект. Прорахувався він! Виявляється, можна було б пошукати дитини здоровішу! Що тут скажеш? Я чекала свого Петрика 35 років. Я третій рік надивитися на нього не можу. Він засинає, а я вже через 5 хвилин скучаю … Як можна взагалі думати про вартість цього щастя? Я не права?

Ой, Наталю. Ти мільйон разів права. Я думаю про те, що не кожна рідна мама дає своєму чаду стільки любові, скільки ти – своєму Петрику. Але і Олексія я не можу засудити. Тому що мені здається, що талант віртуозно і безумовно любити, як і будь-який інший талант, даний не кожному. І якщо його немає – то його просто немає. Не можна ж засудити людину за те, що вона, скажімо, не вміє співати чи малювати?

А Наталя – безумовно – віртуоз любові. І в цьому її щастя. Я про сина. І в цьому її горе. Я про Олексія.

До нас підлітає розчервонілий Петро з довгою жовтою лопатою і в розв’язаному шарфі.

– “Шаф в’язався” …

– Стань? – Наталя утеплює синові горлечко і ласкаво чіпає за ніс.

– “Мез!” – підтверджує син.

Ми якось швидко і зім’ято прощаємося, Наталя впевнено бере сина за руку і веде до будинку. По дорозі вони жартівливо марширують і до мене доноситься їх сплетений в єдине сміх.

Наталя виросла в сім’ї військових, вона любить строгість рішень і чіткість ліній долі.

Я дивлюся, як мій син гойдається на гойдалках, і думаю, що прийомна сім’я – це не своя кімната, іграшки і школа, це перш за все – мама … Немає нічого щедрішого і ніжнішого, ніж материнський інстинкт…

Наталя однозначно виростить Петрика щасливим, її любові вистачить, щоб компенсувати відсутність чоловіка. І себе вона, звичайно, знайде в щасті материнства.

Але ось тільки … Зараз вони прийдуть додому, увійдуть в передпокій, і ніхто не вийде їх зустрічати, не візьме з її рук сумку, не поцілує в замерзлі долоні, а потім не потягне регочучого Петьку в кімнату, не посадить його дивитися мультики, а сам не повернеться і не обійме дружину, не удочерить її на п’ять хвилин в своїх обіймах …

Я підходжу до сина, який щойно зістрибнув з гойдалок, і, піддавшись пориву, пристрасно обіймаю його.

– Ти що, мамо? – запитує Дася. Він у мене не фанат цих «телячих ніжностей».

– Нічого, просто люблю тебе, – знизую я плечима. – Рукавички одягни. Холодно …

Усередині кожного з нас, незалежно від віку, живе маленька дитина, яка відчайдушно потребує захисту і любові. І в рукавичках, своєчасно простягнутих кимось поруч, кому не байдужі твої змерзлі руки …

ОЛЬГА САВЕЛЬЄВА

Фото ілюстративне, з вільних джерел.