Донька забрала матір в місто. Продала хату в селі, переоформила пенсію. Через три місяці мати зі сльозами молила: – Везіть мене назад! Прошу вас, діти! Але її хати в селі вже немає.

Було це років 15 тому. Моя бабуся жила в невеликому селищі. Була у неї подруга – тітка Маша. За матеріалами

У тітки Маші донька жила в столиці, чоловік якийсь там начальник, вона теж при посаді, діти дорослі, онуки. Дочка запропонувала батькам переїхати до неї.

А у тітки Маші була ще мати жива, було їй років 90. Обговорили всі на сімейній раді, узгодили, вирішили переїжджати. Бабуся теж погодилася.

Ну продали будинок, виписалися, переїхали, пенсію перевели, ну в загальному все що потрібно. Жили не тужили.

Через 3 місяці, бабуся, якій 90 років, почала проситися: «Везіть мене назад. Не подобається мені тут, хочу в рідне селище». Вмовляли, просили. Бабуся ні в яку не погоджується: «Везіть назад».

Нічого не вдієш, повезли назад. Знову все заново оформили. Прописали у моєї бабусі, зняли будинок поруч якраз здавався.

Тьотя Маша, раз в 3 місяці приїжджала, теж уже вік, важко. У столиці чоловік, діти, онуки, правнуки, а далеко в селі мати. Хоч розірвись. Так і їздила туди-сюди кілька років, поки бабусі не стало.

Так що і не знаєш, що краще. Перевозити батьків до себе, або залишати і до них їздити.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.