Галя народилася з проблемами з ніжками та купою супутніх пролем. І батьки робили все для того, аби дитина не почувалася некомфортно в суспільстві. Активно розвивали її хист до малювання, купували красивий одяг, бабуся робила внучці гарні зачіски і пекла улюблені тістечка.

А вечорами слухали, як вона співала, – в дівчинки був дуже красивий голос, і вона знала безліч пісень. Однолітки залюбки дружили з нею.

Після закінчення школи Галя вирішила подавати документи в педінститут – мріяла стати вчителем і навчати діток. Вступила і два роки була однією з відмінниць факультету. А потім, повертаючись додому, вона змокла, сильно промерзла – і почалися проблеми зі здоров’ям. Медики тільки руками розводили.

– До цих проблем додалися ще й інші, – мовив сивочолий лікар. – Потрібне серйозне лікування. А також візок. Не лякайтеся, він потрібен тимчасово. Якщо лікування буде вдалим, то через декілька тижнів він більше не знадобиться.

Проте дива не сталося, і Галя залишилася у візку. Батьки сподівалися, що доньці зможуть допомогти фахівці з-за кордону, про що їм неодноразово говорили медики. Тож батько залишив роботу і подався за кордон на заробітки. Він працював в Норвегії на рибозаводі, де гарно платили. І мріяв про те, як одного дня його донька стане на ноги. Економив на всьому, на чому лише міг. Мати ж старалася заробити щось на місці, тож хапалася за будь-які підробітки.

Галя важко переживала проблеми зі здоров’ям. Візок, в якому тепер проводила весь час, став причиною сильного стресу. З цього нелегкого стану її витягнули подруги зі школи та університету. А також Арсен. Хлопець був старостою їхньої групи і часто телефонував до неї, розпитував, як справи, як самопочуття. А згодом почав приїжджати в гості.

Котив візок вулицями їхнього райцентру, парками і розповідав щось таке, що Галя починала так дзвінко сміятися, що усі навколо і собі починали усміхатися.

Він привозив фарби, і вони щось малювали удвох, весело перемовляючись. Галиній мамі це було до вподоби. Вона раділа, дивлячись, як на обличчі доньки з’являється усмішка.

– Наша донька повертається до життя, – розповідала вона чоловіку, якому телефонувала кожного вечора. – Раніше все плакала або постійно сиділа мовчки. А тепер така радісна. Читає багато, мені допомагає. А коли Арсен приїжджає, то це для неї взагалі свято.

Проте настрій жінки кардинально змінився після того, як дізналася, що донька сама невдовзі стане мамою. Того вечора Галя розповіла мамі про те, що незабаром у них з Арсеном буде дитятко. І сказала, що вони збираються одружитися.

– Що? Ти з глузду з’їхала? – жінка накинулася на доньку. – Яка дитина? Сама каліка і таку ж у цей світ привести хочеш хочеш?

– То я каліка? – з надривом запитала Галя і подивилася матері прямо в очі. – Ти ж завжди запевняла мене у зворотному. Мамо!

– Дитини не буде, – категорично і з притиском, який не віщував нічого доброго, мовила мати. – Не буде – і крапка.

Вона забрала в доньки телефон, ноутбук і зачинила її в кімнаті. Опісля – зателефонувала знайомій лікарці. І про все домовилася. Наступного дня, попри сльози, протести і прохання не чіпати її, Галині все зробили.

– Ну, от і все добре, – мовила мати, гладячи доньку по голові. – Ти, Галю, не сердься. Поміркуй сама. От була б в тебе хвора дитина і що ти будеш робити? Арсен тебе відразу ж і залишить. Кому воно треба?

– Воно? То про мою дитину ти кажеш «воно»? – Галя, в якої і так не висихали сльози, ще гучніш розплакалася. – А ти? Чому ж ти не позбулася мене? Чому не залишила мене при народженні? Чому батько не пішов від тебе лиш тому, що я така? Йди геть!

– Коли заспокоїшся, то зрозумієш, що я мала рацію, – твердо мовила мати і вийшла з кімнати.

Наступного дня, коли мама була на роботі, дівчина дісталася до кухні і, взявши найгостріший ніж, приповзла назад до своєї кімнати. Вона довго-довго дивилася на картину, яку малювала разом з Арсеном, а тоді, вирвавши аркуш із зошита, почала щось писати.

Повернувшись додому, жінка побачила гірку картину. Лікарі «швидкої» нічого вдіяти уже не могли.

– Донечко, що ж ти наробила? – кричала мати. – Чому? Галинко моя, чому ти вкоротила собі віку?

Так сталося, що того ж дня до коханої з обласного центру приїхав і Арсен. Побачивши все і дізнавшись, що трапилось, він став метатися, наче поранений звір. То кидався викликати лікарів, то просив Галю розплющити очі. Наступного дня його знайшли без ознак життя, і люди казали, що це – на совісті Галиної матері.

І лише через три дні, коли з Галею попрощалися, мати підійшла до мольберта, який був завішений простирадлом. Відкинула його і закричала. На неї дивилися Галя, Арсен і маленька крихітка. Усі так реалістично намальовані, наче живі. Та що це? Їхні усміхнені обличчя були обплетені павутиною. А голова велетенського павука мала її, материне обличчя.

Жінку часто бачать в місці вічного спочинку. Вона повільно минає стару ділянку, де стоять пам’ятники, встановлені ще за тих часів, коли частина України була під пануванням Польщі. І йде за огорожу.

– Господи, прости мені, – шепочуть її вуста. – Це я загубила життя трьох невинних. Прости мені, Боже.

Під ногами тихо шелестить листя. В осінньому сірому небі зрідка з’являються заховані за хмарами промені сонця. Чи простить її Господь? Хтозна…