Діставала паспорт чоловіка з його куртки, треба було копію зробити. Сам він спав з ночі, будити не стала. У внутрішній кишені, крім документа, я знайшла ключ від квартири. Не від нашої, від чужої. З якимись брілоком дівочими.

Здивувалася, знахідку сфотографувала. Раптом перекладе і відпиратися почне? Пішла на роботу, Саші записку залишила, щоб паспорт не втрачав.

Весь день як на голках крутилася, з колегами обговорила.

– Бабу завів! Від її житла ключик! – такою була думка більшості.

Вірити в це не хотілося. Може, він знайшов цей ключ? Або дав хтось на час відпустки, наприклад – кішку годувати?

Саша прокинувся о третій годині, одразу мені зателефонував. По голосу чути було: хвилювався. запитує:

– Ти чому в мою кишеню залізла?

– Я тебе тиждень просила, щоб ти ксерокопію паспорта зробив. Ти моє прохання виконав? Ні. Все самій доводиться. І що такого: в кишеню твій залізла? Я – твоя дружина, а не стороння людина. Ти теж іноді у мене з кишень дріб’язок береш. Саша, а що в тебе там за ключ лежить? – в лоб запитала я.

Відповіддю мені були гудки. Типу – зв’язок перервався. Я передзвонюю – телефон не доступний. Колеги ще більше галасувати почали:

– Треба було тобі копію ключа зробити, а потім чоловіка вистежити! І зловити на гарячому!

Я пальцем біля скроні покрутила: марення! Ми одружені майже 8 років, дитина є, квартира в кредит. Сваримося раз на рік, він у мене добрий, щедрий, чуйний. Після роботи одразу додому, на рибалку не їздить, з друзями по лазнях не ходить. Так з’явився б хто-небудь на стороні, я б відразу це зрозуміла.

Телефон Сашин завжди на видному місці лежить, я на нього додаток встановила, граю вечорами, коли він удома. У браузері на комп’ютері всі паролі збережені: і пошта, і соціальні мережі. Історію запитів він не чистить. Ніяких дивацтв помічено не було. Крім цього ключа.

– Та ні, ви що! Я вірю своєму чоловікові!

У відповідь на мою репліку на мене посипався град історій. Всі вони починалися зі слів: «Я ось теж своєму чоловікові вірила…», а закінчувалися так: «аліменти не платить, ще і знову одружився!»

Колеги накрутили мене до максимуму. Я була готова зірватися з роботи, наплювавши на наслідки, і мчати додому на всіх парах, щоб покарати підступного зрадника.

Чоловік так і не з’явився в зоні доступу. Як робочий день закінчився, я кулею кинулася в садок за дитиною, відвезла його до моєї мами, а сама поспішила додому. Настрій був нижче плінтуса.

Заходжу в квартиру, знімаю взуття та верхній одяг, йду на шум води на кухні. Варто, посудку намиває, під ніс насвистує.

– Чий це ключ? – питаю, а в голові сценарій розлучення прокручується: до мами з дитиною переїдемо, на аліменти подам, машину собі заберу, з іпотекою нехай сам плюхається, навіть претендувати не буду. Стоп! Як не буду? Щоб він в нашу квартиру володарку безглуздих брілків привів і щоб вона тут все переробила на свій ніякий смак? Не жарти!

– А дитина де?

Здупіти! Про дитину згадав? Відкриваю рот, щоб висловити все, що за день придумали, закриваю. Ну не міг він! Не міг! Чоловікові треба вірити!

– Сашенька, рідний мій, будь ласкавий, відповідай: чий ключ лежить в твоїй кишені? Не доводь до гріха! – і стою зуби скель.

Чоловік воду вимкнув, сів і почав розповідати:

– Мама почувається не надто останнім часом. Дала мені дублікат ключа від своєї квартири. на всякий випадок. Попросила їздити і перевіряти її, хіба мало. До речі, зайка, мені потрібен новий телефон: я свій сьогодні в кружку з чаєм впустив.

– А чому відразу не сказав, що ключ твоя мати тобі дала? – обурилася я.

– Вона просила тобі не говорити.

– Боїться, що квартиру її обгороджу? Дурість якась! Може, це зовсім і не її ключ?

– Подзвони сама і запитай!

Подзвонила. Знаєте, що вона мені сказала? Знати вона нічого не знає ні про ключі! Я закінчую розмову, беру сковороду в руку і починаю наступати на чоловіка. Він мене за руку взяв і в коридор повів:

– Одягайся! Ми їдемо до моєї мами!

Всю дорогу Саша злобно нак мене зиркав. Образився, що я йому не повірила. А як тут повіриш? Він каже одне, його мати – інше?

Приїхали. Він мені ключ вручив і сказав, щоб я двері відчиняла.

– Нас не запрошували! – відмовилася.

Саша подзвонив, його мама відкрила. Він дістав ключ, яким вона відкрила, засунув в замок той ключ з брелоками і повернув. Два рази – замок закрився, ще два рази – відкрився.

Німа сцена. Я просила вибачення перед Сашком. Свекруха з видом ображеної невинності:

– Ой, а ти про цей ключ питала чи що? Так, я Сашкові його дала.

Саша маму насварив як слід, ключ їй повернув. Ми поїхали додому, по дорозі дитину забрали. Всю дорогу вибачення випрошувала за свою недовіру.

На наступний день на роботі розповіла про те, які двері відкрив знайдений ключик.

– Вони змовилися! Поки ти на роботі була, твій Саша купив замок і до матері своєї з’їздив і поміняв! Ні, не так! Він просто взяв у своєї мами ключ і причепив на нього брелоки! Тебе розводять, як останню дурочку! А ти віриш! – в голос почали колеги, але я на великому і могутньому попросила їх перестати молоти нісенітницю.

Я зрозуміла: нехрен нікого слухати. Чоловікові треба вірити, а не дозвільних домислів колективу, в якому 80% жінок розведені.

Вечорами, коли засинаю, черв’ячок сумніву гризе. Може, не такий простий був той ключик?

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Джерело