Давно я знала, що людська жадібність – це погана риса. Але про те, що оберу собі такого чоловіка я й подумати не могла. Це настільки жадібна людина, що ви навіть уявити собі не можете, такі зустрічалися нечасто в моєму житті, я і сама ще не так давно уявлення не мала. Як далі жити з такою людиною я тепер не знаю, чесно.

Познайомившись з Миколою, я навіть не здогадувалася наскільки це жадібний чоловік. Мене тоді чомусь зовсім не збентежило те, що на перше наше побачення він з’явився навіть без жодної маленької квіточки і замість того, щоб запросити мене в кафе, хоча б на чашечку кави чи тістечко з чаєм, він запропонував мені просто лише погуляти в парку. У двадцятиградусний мороз, такий ще й вітер тоді сильний був на вулиці! А ще, коли вирушили з ним в торговий центр, замість таксі або маршрутки ми простояли величезну чергу на безкоштовний автобус. А потім тряслися в натовпі, ніби оселедці в бочці, і стільки часу витратили на дорогу, що потім і розваг ніяких не хотілося зовсім.

Ледве добравшить до цього злощасного комплексу, Микола дуже довго вибирав собі якийсь светр. А в підсумку узяв один з найдешевших варіантів, хоча переміряв усе і скрізь. «Заощаджує», – подумала тоді я, нічого поганого в голову не прийшло, адже це нормальна риса, навіть добра, подумала я тоді якраз. Але для мене це зовсім не привід, щоб розлучатися або ставитися до людини якось по-іншому, зверхньо, чи зовсім недобре. Я швидше пов’язала це з тим, що Микола дуже добре знає ціну своїм грошам, а для чоловіка думала це добре, тим паче для сім’ї. Адже він працює і вже давно обходиться без допомоги своїх власних батьків, самостійний повністю, на відміну від інших деяких моїх знайомих чоловіків на той час, які тільки й просять у батьків грошей та допомогу. У тих уже й машини, і квартири є, придбані з допомогою батьків. А мій молодий чоловік хоче отримати все самостійно, я його підтримувала в цьому, навіть пишалася ним тоді.

Але незабаром до мене дійшло, що надто вже надмірна ця економія, і вже скидається на жадібність, що вже зовсім мені перестало подобатися. До такого висновку я прийшла після нашого дуже скромного весілля. Бюджет у нас став загальним, і тепер я вже не могла вільно витрачати гроші направо і наліво.

Хоча такого ніколи і не було. Я завжди намагалася підходити до покупки з практичного боку, не все те добре, що найдешевше. Якщо вже брати, то хорошу річ, вона прослужить багато років, я думала, що це всі прекрасно розуміють. Але як тільки ми одружилися, мій модний шопінг прикрився. Микола завжди вважав, що у мене і так купа одягу, нічого витрачатися.

Потім я пішла в декрет. У нас з’явилася донька. З цього моменту у нашій сім’ї виникла серйозна проблема, почалися постійні суперечки та непорозуміння. Кожен раз чоловік підкреслював, що він єдиний годувальник в нашій сім’ї і що не дасть мені ні копійки, адже я гроші витрачаю зовсім нерозумно, не раджуся ще й з ним.

Так наші відносини зайшли в глухий кут. Ми в кінець посварилися. Заговорили про розлучення. Я сказала, щоб Микола нас залишив і поїхав з квартири. І він дійсно зібрав речі і пішов. Але прихопив із собою всі гроші, які були вдома. Ми відкладали їх на якійсь важливі незаплановані витрати.

Разом з тим мій благовірний забрав сковороду, каструльку і попередив, що в наступний свій приїзд забере телевізор, світильник і комп’ютерне крісло.

Тільки через пів року ми знову зійшлися. Заради дочки. Ця історія залишила не дуже приємний слід у моєму житті і дала гарно зрозуміти, що за фрукт мій чоловік. Однак Микола мій не став більш щедрим. Він продовжував рахувати все до копійки.

Ми вирішили взяти власне житло у кредит, адже грошей не було, щоб купити відразу. Збирали лише суму на початковий внесок. Я відчувала, що Микола ще сильніше слідкував за моїми витратами, хоча й на собі він теж економив. Він влаштував мені суперечки через нову шапку. «У тебе їх ціла купа!» – заявляв чоловік. А я вже й не пам’ятаю, коли останній раз купувала для себе якийсь одяг, навіть найдешевший.

Мене не можна назвати марнотратною людиною. Але я – жінка, яка хоче добре виглядати. Шапка не коштувала шалених грошей, але через неї ми знову сварилися. Я задумалася: «Невже мене все життя будуть обмежувати в коштах і сварити кожну куплену дрібницю?»

Не знаю як, але ми продовжували жити разом, я дуже хотіла, щоб у дитини був тато. Наближався ювілей чоловіка. На круглу дату я вирішила подарувати сумку для документів з натуральної шкіри. Тим більше Микола казав як вона йому потрібна.

Але мій чоловік не вмів приймати подарунки і попросив здати презент назад в магазин. «Не час розщедрюватися», – стверджував тоді він мені. А я ж так довго вибирала цю сумку, прочитала купу відгуків, радилася з сестрою і зі знайомими!

Більшість моїх подруг відвідували салони краси. Робили манікюр, брови гарні зачіски. Але як тільки я натякнула, що теж не проти б раз на місяць фарбувати нігті у майстра, Микола негативно захитав головою: «Твоїм подружкам нікуди гроші дівати, вони напевне у батьків на шиї і досі сидять! Ось вони і змивають їх в унітаз! Ти не бери з них приклад. Та й у тебе ж була купа лаків. Пофарбуй собі сама, яка різниця?».

Зараз я перебуваю в роздумах: чи варто далі ділити з Миколою побут, хіба це нормально так жити чоловікові та дружині. Чого чекати від нього? Що він зміниться? Навряд чи. Мені все більше здається, що без нього я буду щасливішою, лише дитяти мені дуже шкода.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

Джерело