Василь з Ольгою зустрілися на курорті. Чоловік хотів відпочити і трохи забутися після всього, що сталося. Його молодої дружини Наталочки і ще ненародженої донечки не стало в один день.

Кажуть, що час лікує. Ні, він не зможе забути, як починалося їхнє молоде спільне життя і як раптово воно обірвалося… Чи так судилося? Але життя тривало. А він ще молодий і непоганий вродою. За матеріалами.

Ольга теж була самотньою. Коли про це дізналися подруги по палаті, взялися шукати їй підходящого кавалера. Та Ольга недолюблювала чоловіків, вважала їх зрадниками і ловеласами, що лишень скаржаться на дружин, які виїхали закордон, щоб там зустріти багатіїв. А самі шукають амурних пригод на курортах в Україні. Ольга була досить недружньо налаштована до таких залицяльників і не вірила нікому.

Коли Василь підійшов до неї, щоб познайомитися, Ольга зміряла його з голови до ніг, єхидно усміхнулася і запитала:

– Ваша дружина теж за кордоном? А ви тут займаєтеся хтозна чим. І не соромно вам? Бо мені соромно за вас всіх!

– А ти не рівняй, Олю, всіх під один шаблон.

І він розповів їй всю правду про себе, про свою гірку долю. Але Ольга стояла на своєму.

– Хочеться вірити твоїм словам, але я сумніваюся.

Василь хотів від неї приємного слова, але завжди наштовхувався на насмішки. Ольга була симпатичною сільською дівчиною, але чомусь не могла відкрити своє серце жодному чоловікові. А Василь щоразу більше закохувався в неї, терпів її різкі витівки. А вона тримала його на відстані. Василеві було важко любити людину без взаємності і поваги.

Якось, побачивши що до Василя підійшла білява симпатична жіночка, Ольга зовсім знавісніла. «От і вір таким хлопам… Тут мені голову морочить, а тут вже з другою водиться».

Хоч жінки їй говорили, що Василь її сподобав, і що небайдужий до неї, Ольга робила своє. Щось у її душі коїлося незрозуміле. Коли Василь просив у неї хоч краплину любові, вона його відштовхувала, а коли побачила біля нього іншу – приревнувала.

Коли натякнула йому, що за ним «бігають» жінки, Василь відповів:

– Олю, я мушу до людей говорити. Вони теж люди і хочуть співчуття.

– То йди до тих своїх людей, не витрачай даремно час біля мене.

Василь обурився. Не чекав від Ольги такої зухвалості. «Вона зовсім мене не розуміє, чи так вдає? Якщо вона так поводиться зі мною, я залишу її в спокої», – вирішив він.

Він перестав сідати до неї за столик, не казав «смачного», як завжди. А коли виходив з їдальні, то усміхався до тої симпатичної білявки. Ольга це бачила і її серце защеміло.

– Всі вони однакові. Нема ліпших, нема гірших! – скаржилася жінкам. – Був зі мною, а тепер – з іншою. От і вір таким. Ще й люби їх. Казав «Ти, Олю, хоч би трішки мене любила». Хай тебе друга любить. А я обійдуся без тебе.

Жінки з нею не погодилися.

– Олю, ти не вмієш поважати людину, яка до тебе всією душею, а ти до нього – вовком. Терпець йому увірвався. От підчепить його та білявка і забере з собою. Василь хороший і розумний чоловік. Чому ти відганяєш його від себе? Дивись, щоб потім не каялася. Таку людину, як Василь втратити легко, а от знайти – дуже важко, – по-материнськи вчили жінки Олю сімейної мудрості.

Може в Ольги і горіла іскра любові до Василя, але була образа, що він більше спілкувався з іншою. Тому, не вагаючись, написала йому записку: «Вася, тебе так ніхто не буде любити, як я». І передала написане подружкою. А сама зібрала речі і поїхала додому.

Прочитавши записку, Василь задумався, довго обдумував суть написаних Олею слів. Хоч і вагався, але вирішив поїхати до неї. Взяв адресу, купив квіти, солодощі…

– Ти? – здивовано глянула на нього, ніби вперше побачила. – Як ти опинився в цій глухомані? Я ніколи не сподівалася, що ти приїдеш. Думала, що ти вже оженився в тією панею…

– Олю, давай не будемо. Приймай гостя, – він вручив їй білі хризантеми.

Ольга квіти обожнювала. Аромат пелюсток залоскотав ніздрі.

– Дякую. Люблю ці квіти, як своє життя. Хоча воно не схоже на ці квіти. Вони – білі, прекрасні. А життя моє – сіре, одноманітне, як будні. А так хочеться свята.

– А сама зроби собі це свято.

– Не вмію, чи не можу, – піддалась емоціям Ольга. В її очах він побачив сльози.

– Довірся своїм почуттям. Жінка повинна бути ніжною, як квітка… Василь говорив їй багато гарних слів, але та ніч їх не поєднала. Ольга ще більше виявляла свій характер:

– Ну що, Васильку, вже домігся, чого хотів? Тепер ти – вільний. Можеш їхати до іншої, а я собі сама раду дам. Ти справді думав, що я тебе виглядала? Ніколи в світі!

Ольга так грала роль, що Василь не розумів її поведінки. Він поїхав так нічого й не з’ясувавши з нею.

Василь і далі був самотнім, ходив на роботу. А Ольга, народивши хлопчика, назвала його Васильком. Він був дуже схожим на татка.

Василь про це нічого не знав. Та якось трапилась така нагода, що зустрівся в обласному центрі з одним чоловіком, розговорилися. Василь довідався, що той з сусіднього села і знає Ольгу. Розповів, що вона має хлопчика, що якийсь приїжджав до неї чоловік, але чому вони не зійшлися – не знає…

Василь гірко сприйняв цю новину. Це – його син, це він був у неї. Вирішив: мушу їхати до сина, що б там не було. Це – моя дитина, а вона – як хоче. І поїхав.

Василькові було вже три рочки. Коли побачив Василя, скрикнув:

– Мамо, татко приїхав!

Василя ці слова дуже розчулили.

– Ні, Васильку, це чужий дядько, – повела Ольга в протилежний бік.

Але Василь тепер діяв досить рішуче.

– Так, Васильку, я твій татко. І тепер ніхто нас не розлучить. А твоя мати зіпсувала життя нам і сама собі. Та далі все буде інакше. Правда, Олю? – він так глянув на жінку, що вона опустила голову.

– Хто тобі сказав про сина? – поцікавилася.

– Добрі люди повідомили і тепер в мене буде повноцінна сім’я. Я не хочу, щоб мій син ріс без батька, а моя кохана жінка без чоловіка, хоч вона мені такої кривди завдала. Але я їй пробачаю.

Ольга не знайшла жодних слів, щоб протистояти цій великій любові. А Василь тримав на руках сонного Василька…

Оксана Кишканюк.

Фото ілюстративне – cian.

Джерело