Все було вирішено давним-давно, але тільки, мабуть, зараз, коли Олена йшла в дитячий будинок вибирати дитину, вона раптом відчула, що готова зупинитися. Було болісно страшно. Страшно зробити той крок, до якого вона, сама того не помічаючи, йшла всі ці довгі роки.

В думках Олени чітко бачила цю істоту, якій судилося стати її часткою, її життям і продовженням. Дівчинка. Маленька. Біленька. Неодмінно кирпата, як Костя. Олена з солодким хвилюванням чекала моменту, коли її шию охоплять чіпкі рученята, уявляла, як замруть вони з донькою на мить, щоб вже потім жити разом …

Олена йшла за давно знайомою вулицею, і думки її вкотре неслися в минуле.

Одного разу жінка-лікар з жалем дивлячись на неї, сказала:

– Шкода, звичайно, але дітей у вас більше не буде …

Вона ще довго хворіла, потім пішла на завод і оселилася в тісному, багатолюдному гуртожитку. Поступово вона звикла жити одна. Ніби все завмерло в ній, заледеніло.

Вона акуратно перевиконувала норми на своєму револьверному верстаті – і всі її поважали, цінували, але цуралися, вважали відлюдником.

Мабуть, тепліше всіх ставився до неї голова завкому Влад Павлович Нестеров. Вона дізналася, що саме за наполяганням Нестерова їй дали кімнату, хоча вона нікого не просила про це. Хтось заперечував: самотня, мовляв, може і почекати. А він сказав, що Олена – фронтовичка і вже хто-хто, а вона своє заслужила.

Крихітна кімнатка, куди переселилася з гуртожитку Олена, виявилася в величезною комунальній квартирі, де в коридорі завжди вищало, ревло, півтора десятка дітлахів, де потрібно було примудритися якось прорватися в ванну і раніше захопити в кухні конфорку для чайника. І все ж це був рай, тому що можна було замкнутися, лягти на ліжко і, закривши очі, згадувати, згадувати, згадувати …

Потихеньку вона відтає. Перестала відмовлятися, коли кликали її в клуб або кіно. Ходила робити манікюр і зачіску. І подобалася собі самій, дивлячись в льне дзеркало в коридорі комунальної квартири.

З’явився в її житті чоловік, який, як їй здалося, був простіший і чесніший інших. Майстер ливарно\ ділянки. З ним було спокійно. Навіть занадто. І коли він поїхав на Північ на заробітки вона не засмутилася. Поїхав, обіцяючи писати, та так, видно, і не зібрався …

І знову пішло життя поодинці. Повісила над ліжком збільшений портрет Кості, а поруч – свою фотографію, у вушанці із зірочкою.

Тепер їй уже за сорок. Взяти малюка на виховання? Чи не пізно надумала? Інспектор з дитячої роботи у виконкомі так прямо їй і сказав: «Щоб виростити дочку, треба років п’ятнадцять затратити, як мінімум. Осилить? Подужає. А їй ще й однокімнатну квартиру обіцяли. І вдвох жити легше, ніж одній …

Вона йшла по вулиці. Поскрипував під ногами сніг. Олена торкнула ручку високих дверей дитячого будинку. Директор Таїсія Іванівна, висока жінка в строгому костюмі, зустріла її в своєму кабінеті.

– Ви добре все продумали? – Вона майже відчужено дивилася в очі Олени. Що робити, всякі люди приходять всиновлювати дітей, і директор не має права помилятися. Олена розуміла це. І, прямо дивлячись в очі Таїсії Іванівни, Олена несподівано для самої з сказала:

– Я фронтовичка … – Ходімо, – потеплілим голосом сказала Таїсія Іванівна. – Ви хотіли дівчинку? Вибирайте … Тільки це не так просто …

За дверима ігротеки стояв могутній крик. Ледве Олена і директор увійшли в кімнату, з купи малюків, яка ворушилася на підлозі, вискочив скуйовджений, весь всипаний ластовинням хлопчина і кинувся до них .. Він схопив Олену за руку і вигукнув:

– Мамо, ти за мною?

Хлопчина міцно вчепився в неї, всі малюки, мовчки збившись в кутку, чекали. Олена з острахом подивилася на Таїсію Іванівну. Як же так? Адже вона хоче дівчинку. Маленьку, біленьку. А тут раптом – веснянкуватий хлопчисько. Ні, ні, не треба.

– Підемо, мама, – хлопчина нетерпляче смикав її за руку.

– Ні … Ні, я потім прийду, – Олена абияк вивільнила руку і вибігла з ігротеки.

– Я говорила вам, це не просто, – задумливо сказала Таїсія Іванівна Приходьте дня через два-три … Хлопчик чекає. Багатьох беруть, a його ні і ні … Ось він і кинувся …

На другий день все не ладилося у Олени. Її не полишало відчуття, що зробила щось погане. Перед очима стояв кудлатий веснянкуватий хлопчина.

Після зміни Олена пішла в завком. Ще в приймальні через прочинені двері почула бас Власа Павловича і чийсь дуже знайомий верескливий голос. Дізналася: контролер Красавіна, яка забракувала сьогодні її деталі. Ясна річ, для чого вона дитину бере – квартиру отримати! А тут і більш заслужені є … Я, можна сказати, все життя на виробництві! ..

Олена не чула, що відповів Влас Павлович. Прикривши рукою щоки, вона вискочила надвір.

Через два дні вона знову йшла в дитячий будинок. На цей раз не встигла навіть пройти в кабінет Таїсії Іванівни, як з ігротеки вирвалася ватага малюків з криком:

– Ілько-веснянко, за тобою мама прийшла!

І веснянкуватий хлопчик повис у неї на руці.

Вийшла Таїсія Іванівна, Олена розгублено усміхалася:

– Значить, доля.

Додому вона йшла з Ільком-веснянком. Олена відчувала тепло його міцної долоні, і на душі було легко і просторо. Він чіпко, немов боячись загубитися, тримав її за руку і сипав:

– А ти на заводі працюєш? .. А сестрички-братики у мене є? .. Ну, нічого, будемо жити вдвох … Я виросту, всьому навчуся. Тоді ти підеш з роботи, а я буду тебе годувати …

Коли вони підходили до будинку, Олена спохопилася: на ліжку, на столі були розкладені платтячка, дівчачі туфельки, велика імпортна лялька. Олена на хвилину зупинилася, потім рішуче рушила до під’їзду.

– Побудеш поки у сусідки, а мені в магазин, зрозумів?

– Я з тобою, – занепокоївся Ілько.

Вона обняла його:

– А ти послухай, добре?

Олена повернулася через годину, навантажена новими покупками. Хлопчина кинувся до неї, немов повернулася вона не з магазину, а з далекої подорожі. Незабаром вони сиділи за столом з Іьком, і він з азартом наминав котлети, яблука, тістечка – все підряд.

Вона міркувала: Ілля спатиме на ліжку, а вона як-небудь влаштується на кушетці. Влас Павлович обіцяв дитячий сад. Не відразу, звичайно. А поки Наталя Петрівна, сусідка-пенсіонерка, за Ільком догляне, коли Олена на роботі.

– Це татко? – запитав Ілля, дивлячись на Костин портрет.

Олена кивнула і погладила, рудий йоржик.

– Зараз вмиватися – і спати, – сказала вона.

Хлопчина слухняно встав, і вона повела його у ванну.

– Мама, а ми тепер весь час разом будемо? – запитав він, лягаючи, в постіль.- А то, знаєш, – пошепки додав він, – у нас одну дівчинку взяли, а потім повернули … Ти мене не повернеш?

– Ні, ні, спи.

Ілля зручніше влаштувався і скоро засопів, щоки йогопорожевіли, і Олена раптом подумала, що він схожий на Костю. Напевно, в дитинстві Костя теж був такий же веснянкуватий з рудуватим йоржиком волосся на голові.

Вона вийшла, в коридор. Набрала номер телефону Влада Павловича. Почувши знайомий бас, поспішила висловити все, що вирішила:

– Квартиру мені зараз не треба … Так, так, добре подумала …

На навшпиньках повернулася в кімнату. За завісками на вікні пробігали відблиски світла пізніх тролейбусів. У нього буде зовсім-зовсім інше життя. Вона навчить його тієї простої мудрості, яку спіткала сама. Навчить відрізняти добре від поганого. Навчить не боятися нічних тіней.

Сопучи, спав на ліжку Ілля. Спав міцно, немов спав тут завжди.