– Матусю, ми наступного разу обов’язково онучок твоїх привеземо, обіцяю, і Сашко приїде, – витираючи сльози говорить дочка. Марія Микитівна киває, знову і знову вдивляючись у фотографії своєї рідні, далекій і такій чужій!
Раїса Іванівна зійшла з автобуса і вдихнула на повні груди чисте сільське повітря. Подивилась – нічого і не змінилося за ті десять років, що вона провела в рідному місті чоловіка, а тепер уже і її дітей – близнят Олі і Жені.
Ні, дітей вона не привезла, побоялася, дорога далека, а вони недавно перехворіли… хоча мати чекала, в листах писала, фотографії все просила…
– Так і живу одна на свій вік, – зітхала Марія Микитівна, підливаючи чай дочки – ти їси, їж, з дороги адже.
А потім, оглянувши ще раз Раїсу зітхала.
– Змарніла щось, кістки одні й шкіра.
– Та ні, мам, я в хорошій формі, дієти дотримуюся, фітнесом займаюся.
– Чим? – не почула мати – кидай ти доню цю справу, інакше скоро від тебе зовсім нічого не залишиться, ось краще сметанки з сиром спробуй, може цукру покласти верхом, ти раніше любила?
– Ох, мамо, я не їм сметани, дякую…
Марія Микитівна зітхнула, перебираючи фотографії, привезені дочкою, так онучок і не побачить напевно.
– Це Оленька зліва, а Женічка справа, – пояснювала Рая.
– Сама б і не розрізнила, як дві краплі води схожі.
– Мам, побоялася я одна з дітьми в дорозі, Сашкові ось дали б відпустку, а так…
– Та нічого, я розумію, тільки ось час йде, а я навіть і зятя свого не бачила жодного разу.
– Так ось він! – Раїса дає фотографію матері, та киває, да, видний чоловік, тільки це все одно не те…
У будинку тихо, тільки годинник з зозулею, яким вже сто років в обід ведуть рахунок дням, годинах і секундам самотності. Два старших сина після армії так і залишилися в чужих містах знайшовши там своє щастя.
У старшого сина, у середнього дві дочки. Онуків так і не бачила, тільки глянцеві картки щорічно прилітають в паперових конвертах, а Марія Микитівна довго довго їх розглядає силкуючись зрозуміти хто є хто.
***
– Ой, мам, це тітка Люба що такою стала? – сказала Раїса з цікавістю втупившись у віконце.
– Так, розповніла, ніби й не їсть нічого такого, – знизала плечима жінка.
– А хто це поряд з нею? Чий хлопчик?
– Так Надьчин, подружки твоєї.
– Заміж вийшла? – ахнула Раїса.
– Ні. Від кого дитина – ніхто не знає.
– Значить нагуляла.
– Що за слова такі, Рая? – сказала з докором Марія Микитівна, а на обличчі її заграла посмішка, малюк якраз в цей час повзав серед ромашок поруч з Надіним будинком з цікавістю розглядаючи навколишній світ.
Від Раї не сховалося це, тут його бабуся зазівалася, задивившись кудись у далечінь, а хлопчик спритно перебираючи рученятами попрямував до дороги і вже було доповз до хвіртки, коли Мірія Микитівна зірвалася, вибігла з будинку, підхопила малюка на руки і пішла відчитувати сусідку за поганий нагляд.
Та сиділа, винувато посміхаючись.
– Ти чого за хлопчиком не дивишся, на дорогу вже біг! Ех, Люба…
– Та ну тебе, сусідко, нічого б з ним не трапилося, я поруч.
– Ух, прудкий який хлопець підростає! – посміхалася жінка притискаючи до себе чужого онука, за весь цей час вона так до нього прив’язалася, як до рідного!
– Райка то що розповідає? – запитує Люба.
– Так що… добре все, дітки підростають.
– А чи не привезла? – цікавиться Надія.
– Ні. До собе все кличе, а я куди вже, заважатиму тільки. На старість років в подорожі тільки і пускатися.
Сусідка тим часом швидко дістає льодяник на паличці з паперового кулька.
– Що ти, Любаня! Зубки всі зіпсує, тільки адже вилізли!
– Та не буде нічого, – махає рукою жінка і забирає онука, – йди геть краще в будинок, Райка в вікно визирає, зачекалася.
Неохоче, Марія Микитівна віддає малюка, і йде до будинку.
– Матусю, ми наступного разу обов’язково онучок твоїх привеземо, обіцяю, і Сашко приїде, – витираючи сльози говорить дочка.
Марія Микитівна киває, знову і знову вдивляючись у фотографії своєї рідні, далекій і такій чужій.
– Добре, доню, ти ж знаєш я завжди вам рада, приїжджайте тільки частіше! А тепер їж, хоч поправишся трохи, поки у мене, схудла а то вся…
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!