Іван плакав від радості, і я плакала з ним. Коли ми нарешті увійшли в будинок, він став на коліна переді мною і міцно притиснув голову до мого живота. – Дитина… – прошепотів він. – Яке щастя! Це сталося тоді, коли ми перестали на це розраховувати, коли надія покинула нас.

Стривожено дивлюсь на стрілки годинника, що світяться в темряві. Так пізно, а я все ще не можу заснути.

Я повинна перестати впадати у відчай. Але як це зробити? Я не можу не думати про дитину, яку я чекала 12 років. Я не можу заглушити свій жаль, що синок народився не здоровим. Дмитрик народився три тижні тому недоношеним, у нього мало шансів на життя. Йому зробили операцію. Лікарі кажуть, що лише через кілька років він наздожене своїх однолітків у фізичному розвитку.

– Дмитрику… – зітхаю я, з трудом контролюючи гучне ридання.

Я перевіряю, чи не розбудила я свого чоловіка, який спить поруч зі мною. Я не хочу заважати Івану, тому встаю і виходжу зі спальні. Я йду через темну квартиру на кухню. Не вмикаючи світло, сідаю за стіл. Я ховаю обличчя в руках. Я хочу подумати про день, який настане через кілька годин, але не можу. Моя голова наповнена спогадами…

8 років ми з чоловіком молили Господа, щоб подарував нам дитинку. Ми обоє лікувалися. Врешті-решт ми здалися.

– Ми маємо одне одного. Ми любимо одне одного, і це найголовніше – ми втішали одне одного.

Ми так сказали, але сьогодні я не впевнена, що ми відчували те саме?

Я пам’ятаю, що не могла прийняти порожнечу, яка вкралася в наше життя. Втративши надію народити дитину, я перестала розуміти сенс роботи та повсякденних зусиль. Нарешті, у мене виникла ідея усиновити крихітну дитинку. Чоловік, заперечив.

– Не так швидко, люба! Дай мені перевести дух, – благав він. – Після 8 років блукань від одного лікаря до іншого, твоє перебування в лікарнях, розкиданих по всій Україні, і постійні розмови про дитину, я просто втомився. Давай договоримось: спочатку ми закінчимо будівництво будинку, а потім повернемось до цієї теми.

Я погодилася, бо що я мала робити? Ось так минуло ще 4 роки…

І тоді сталося диво. Через три місяці після переїзду до будинку своєї мрії я зрозуміла, що… я вагітна!

Того дня я просто з нетерпінням чекала повернення мого чоловіка з роботи.

Нарешті, нетерплячись, я вийшла на вулицю. Я сіла на лавочку перед брамою і, плачучи від щастя, чекала червону машину в кінці вулиці. Нарешті, коли він з’явився, я піднялася на ноги і почала стрибати від радості, як маленька дівчинка.

– Що ти робиш? – здивовано спитав Іван, виходячи з машини.

– Здогадайся! Я кричала, кидаючись чоловікові на шию.

– Ми  виграли мільйон у лотерею?, – пожартував він.

– Е-е, ти відразу про гроші … – я розчаровано зітхнула.

– Я забув про якесь важливе свято? – нерішуче запитав чоловік. Скажи мені, бо, як бачиш, мені вилетіло з голови…

– Не скажу… – Я вирішила дражнити Івана.

Чоловік підтягнув мене до себе.

– Скажи мені, – благально подивився він.

– Ні… Я похитала головою, але через секунду не витримала і тремтячим від хвилювання голосом розкрила свою таємницю:

– У нас народиться дитина.

Іван приголомшений. Він зробив обличчя, ніби раптом побачив перед собою незнайомця з дивної планети.

– Ти жартуєш… Ти жартуєш… – сказав він після довгого мовчання.

– Я сьогодні була у лікаря. Він сказав, що я вагітна.

Чоловік сховав обличчя в руках. Він плакав від радості, і я плакала з ним. Коли ми нарешті увійшли в будинок, він став на коліна переді мною і міцно притиснув голову до мого живота.

– Дитина… – прошепотів він. – Яке щастя! Це сталося тоді, коли ми перестали на це розраховувати, коли залишили надію.

Я ніжно погладила волосся Івана.

– Нарешті, ми повинні повірити, що чудеса трапляються.

Це справді був особливий вечір. Ми були щасливі, ніби нам знову двадцять. Протягом кількох годин, знову і знову заходячись гучним сміхом, ми планували до найдрібніших деталей майбутнє нашої дитини. Ми передбачали все: проблеми у дитинстві та дитячі хвороби. Ми записали кілька порад для нашої дитини, які в майбутньому допомогли б їй відрізнити друзів від ворогів, добра від зла.

Лише через кілька днів, коли минула перша ейфорія, тривога за наш вік затуманила радість. Івану було 46, а мені 41. Раптом, несподівано, ми відчули себе занадто старими, щоб бути батьками. Проте наші побоювання розвіяв лікар.

– Ніхто з вас не “випиває”, ви не палите, ви вірні одне одному, тому у вас немає причин хвилюватися. Через мій кабінет пройшло багато пар, які вже не такі й молоді. І народили чудових малюків. Крім того, ми будемо проводити певні тести, щоб бути впевненими. Їх результат вас напевно заспокоять, – запевнив він.

Час очікування народження дитини я пам’ятаю як найкрасивіший період у своєму житті. Повна віри в щастя. Сповнена надії. Повна любові до крихітної дитинки, частинки нас.

Ми дуже ретельно готувались до народження дитини. Ми придбали стільки комбінезонів, що друзі з батьківським досвідом нам дивувались, побачивши повні шухляди.

– Вікторія чекає двійню? – жартували вони.

Коли вони закінчили розглядати одяг, ми з гордістю повели їх на перший поверх будинку і показали їм дві кімнати. Одна пофарбована у рожевий колір, інша – у синій.

– Під час ультразвукового обстеження лікар не міг сказати, народиться у нас хлопчик чи дівчинка, бо дитятко повернулося набік.

Тож ми підготувались до обох.

– Дивні ви люди! – засміялися друзі.

Перші місяці вагітності виявилися для мене цілком нормальними. Тим не менше, чоловік мало не носив мене на руках

– Дурнику, вагітність – це не хвороба, – пояснила я.

Дмитрик народився на 10 тижнів раніше терміну. Все почалось у ванній. Іван щойно виїхав на роботу, тож мені довелося з цим боротися самому. Зібравшись, я заповзла у спальню, лягла на ліжко. Я думала, що рано народжувати. Дивлячись на годинник на стіні, я зачекала якусь мить, поки біль пройде, але він не зник.

Навпаки, з кожною хвилиною міцнів. Я відчувала на лобі намистинки поту. Я не знала, що робити: терпіти чи викликати швидку допомогу? Я не змогла більше терпіти і взяла до рук телефон.

У лікарні лікарі не змогли зупинити процес.

– Ви прийшли до нас занадто пізно, ми безпорадні, – почула я від одного з них.

Ще через шість годин я народила Дмитрика.

– Люба моя крихітко! – я заплакала, побачивши сина.

“Не хвилюйся”, – намагалася втішити мене старша акушерка. – Мій онук також народився недоношеним і виріс сильним і здоровим хлопчиком, найбільшим хуліганом у дитячому садку.

Медсестра та санітарка відвезли мене в палату. Я хотіла запитати їх про дитину, але злякалася.

“Будь ласка, не турбуйтеся”, – сказала медсестра на виході. – Вам слід відпочити.

В палаті я розплакалася, і в ту ж мить побачила свого Івана біля ліжка.

– Ти вже бачив дитину? – Я запитала.

Він кивнув у відповідь, потім нахилився, поцілував мене і міцно обійняв.

Лише наступного дня медсестра провела мене до кімнати для новонароджених. Дмитрик лежав в інкубаторі. Величезна техніка підтримувала життя людини розміром з колібрі. У цьому було щось дивовижне, що мене налякало, але й підбадьорило. Я думала, що кілька десятків, а то й кілька років тому таких пристроїв не існувало. Тоді у Дмитрика не було б найменших шансів прожити навіть один день.

Об 11.00 педіатр попросив мене прийти до себе в кабінет. Ретельно підбираючи слова, він повідомив, що дитина народилася хворою. – Крім всього іншого в нього хворе серце, ми доправимо його в спеціальну клініку.

Я оніміла. Невиліковно хвора дитина ?! Що я зробила такого Богу? За що такі випробування? Я вже достатньо перетерпіла? Чому так? Для чого? Для чого?

Після прописаних трьох днів у пологовому відділенні я повернулася додому. Без сина. Друзі телефонували, питали про мене, про Дмитрика. З важким серцем мені довелося пояснити, що дитина перебуває у важкому стані. Зрештою, я перестала відповідати на дзвінки.

Іван щоранку возив мене до клініки, а ввечері забирав. Ми рідко спілкувались один з одним про хворобу нашого сина. Я не думаю, що ми хотіли нашкодити одне одному. Я проводила цілий день, сидячи біля інкубатора. Дивлячись на свого синочка, я говорила з ним. Я розповідала йому про себе, про Івана, про будинок та кімнату, в якій він буде жити, коли нарешті вийде з лікарні.

На одинадцятий день після його народження лікар вперше відкрито заявив, що стан Дмитрика є критичним. Потрібна була негайна операція.

– Чи є шанс? – запитав чоловік невпевнено.

– Я повинен бути з вами чесним, – зітхнув лікар. – Завжди є шанс. За винятком… – він трохи завагався, – у цьому випадку він мінімальний.

– Тоді чому ви мучите мою дитину?! Я розплакалася. – Якщо він не буде жити, навіщо всі крапельниці, респіратори?! Це не має ніякого сенсу!

Лікар мовчав. Не озираючись на свого чоловіка, я побігла з кабінету у коридор. Я повернувся до Дмитрика. Він спав. Подивившись із стиснутим серцем на його мізерне тіло, оточене з усіх боків непропорційно великими пристроями, мені раптом захотілось взяти свою дитину на руки і піти з нею туди, де я зможу її пообіймати, погладити…

– Боже, врятуй мене… – прошепотіла я, коли через якусь мить прийшов розум.

Раптом я відчула, ніби ось-ось задихнусь. Зробивши хиткі кроки, я вийшла на двір лікарні, а потім вниз по вулиці. Я йшла вперед. Надворі вже сутеніло. Вогні вуличних ліхтарів утворювали кольорові кола на мокрій дорозі. Я блукала від одного до іншого, не думаючи, куди йду. Я говорила зі своїм сумлінням.

Зрештою я зайшла у порожню церкву. Я стала на коліна на кам’яній підлозі і почала молитися. Я просила, навіть благала Бога про життя для моєї хворої дитини. Натомість я запропонувала йому своє. Не знаю, як довго могла тривати моя молитва. Чверть години, може, дві? Зрештою, я відчула озноб. Надворі було дуже холодно, і я була одягнена лише у свою блузку.

Я повернулася до лікарні. Чоловік сидів на лавці із прихованим обличчям у руках.

– Де ти була?! На звук моїх кроків він негайно зірвався з лавки.

-Я не знав, що мені робити … Я переживав за тебе…

Коли я стала перед ним, він з подивом подивився на мене.

– Сестро! Моїй дружині потрібна допомога!

Мені надали допомогу. Тоді Іван, з любов’ю одягнувши на мене пальто, повів мене до машини.

По дорозі додому ми поїхали в аптеку, щоб купити ліки, призначені лікарем. Перед нами стояла літня жінка. Вона нічого не купувала, прийшла лише зі скаргою. Якийсь дозатор мав заводський дефект, тому вона вимагала замінити його новим. Слухаючи скарги цієї нетерплячої старенької, я подумала про Дмитрика. У моєї дитини також був дефект… вада серця. Але це не був дозатор, і я не могла замінити його новим. Я не могла і не хотіла. “Я повинна прийняти свою долю, якою вона є”, – вирішила я для себе.

Після операції дитини минуло чотири дні. Він живий.

Тепер, коли сон не настає, я спілкуюсь з Богом. Дмитрик живий – це правда, але все ще хворий і потребує догляду матері. Я знаю, що Бог це розуміє…

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – parenting

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

Джерело