В суботу Галина не знаходила собі місця. Все виглядала у вікно й прислухалася до кожного звуку на вулиці. Це й не дивно, адже чекала сватів. Мріяла, що тепер вони з Петром стануть сім’єю. Разом з матір’ю і сестричкою дівчина весь день клопоталася по господарству, адже потрібно було все прибрати, наготувати смачні справи. Та коли гості вже зібралися, а коханого все не було, почала хвилюватися по-справжньому. Настав вечір, та Петро так і не з’явився. Галину опосіли тяжкі думки. Вона зрозуміла, що Петро її кинув. А що ж робити далі? Адже вона чекала від нього дитину. Що скажуть люди у селі? Як переживуть її ганьбу батьки?

З самого дитинства Петро й Галина були не розлий вода. Вони потоваришували ще в дитячому садку й з того часу завжди були разом. На зміну дитячій дружбі прийшла юнацька закоханість, яка переросла в серйозне почуття. У школі хлопець і дівчина завжди сиділи за однією партою. Петро кожен день проводжав Галинку додому, допомагав нести рюкзак. І з самого малку говорив, що коли виростуть, то вони обов’язково одружаться. Люди в селі вже звикли бачити їх разом і чекали весілля. Галина й сама була впевнена, що коханий ось-ось зробить пропозицію, та він не поспішав.

Того дня дівчина чекала Петра з особливим нетерпінням, адже приготувала для нього приємну звістку. Коли вони пішли гуляти на берег річки Галина повідомила хлопця, що незабаром він стане батьком. Помовчавши якийсь час, Петро відповів: «Що ж тоді в суботу я зашлю сватів». Дівчина вся аж засвітилася від щастя, навіть не помітивши, що коханого новина зовсім не порадувала…

І ось прийшла субота. В цей день Галина з матір’ю і сестричкою займалися домашніми справами. До них повинні були прийти гості, тому роботи була багато. Вони прибирали, накривали стіл, готували смачні справи. Про обіцяних сватів від Петра дівчина батькам не розповіла – хотіла, щоб це стало для них сюрпризом.

На душі у Галини було неспокійно, наче передчувала лихо. Вона щохвилини визирала у вікно, прислухалася до голосів, що лунали знадвору, навіть декілька разів вибігла на вулицю. Прийшли гості, всі зібралися за столом, почали вечеряти. Ось вже й стемніло за вікном, та Петро так і не з’явився. Тоді дівчина зрозуміла – коханий її кинув.

Наступний день нічого приємного не віщував. Сидячі на зупинці, дівчина поринула у тяжкі думки. Навіть плакати вже сил не було. Зараз її більш хвилювало, що робити, коли приховувати вагітність вже не вдасться. Як вона зможе дивитися в очі іншим. Що скажуть батьки? А сусіди?

Замислившись, Галина не бачила, що відбувається навколо. Раптом вона відчула, що до її руки доторкнулась чиясь маленька рука. Біля неї стояв хлопчик десь років шести. Несподівано він обійняв дівчину і заплакав, примовляючи при цьому: «Матусенька, рідненька, ти знайшлася. А я все шукав тебе. Де ти була?».

Не розуміючи, що робити, Галина завмерла. До хлопця підбіг чоловік і спробував забрати його, але дитина не хотіла відпускати дівчину і лише міцніше тулилася до неї. Тоді вона обняла хлопчика і почала його заспокоювати. Чоловік, як виявилось згодом це був батько, в цей час просто сидів поруч на лавці. Коли малий заснув він розповів, що 2 роки тому померла його дружина, мама Дениса. Його син ніяк не може оговтатися від втрати матері та дуже за нею сумує. Але така поведінка йому не притаманна, раніше він ніколи не робив такого.

Потім від уважно поглянув на дівчину і побачив її заплакані очі. «А що у вас трапилося? Чому ви плакали» — запитав він. Галина навіть сама не очікувала, що може розповісти незнайомцю про свою біду. Але слова так і полилися з її уст.

Чоловік уважно вислухав дівчину і на деякий час замислився, а потім неочікувано запропонував їй вийти за нього заміж: «Син вас недаремно мамою назвав. Може це доля? Буду ростити ваше дитя, як рідне. А можливо у нас ще й спільні діточки будуть».

Ошелешена Галина лише промовила: «Я ж навіть імені вашого не знаю». «Мене звати Олександр» — простягнув руку незнайомець.

«А я Галина» — відповіла дівчина.

Весілля вони зіграли через місяць. І почалось нове життя. Галина переїхала жити до Олександра. Нові односельці добре ставилися до жінки. Вони з повагою відносилися до Олександра, бо він був справедливий, працьовитий, щирий і добрий. Він завжди допомагав тим, кому була потрібна поміч. Виходячи заміж, Галина навіть не знала, що її майбутній чоловік голова колгоспу, що він зовсім не бідний. До того ж Олександр виявився дуже чуйною та хорошою людиною. Між ними спалахнула палка любов. Пара прожила щасливо, з часом у їх родині з’явилися і спільні діточки. І ніколи ніхто з батьків не робив різниці між дітьми, всіх любили однаково.

Пройшло чимало років. На золоте весілля батьків зібралася вся родина – діти, онуки. Під час свята Денис підійшов до матері і тихо промовив: «А пам’ятаєш той день, коли ми вперше познайомилися? Я тоді розумів, що ти не моя ненька, але я відчував, що ти станеш для мене рідною, будеш любити мене, не скривдиш й не покинеш.