А коли я була ще маленькою дівчинкою зовсім і вчилася в молодших класах, я думала, що завжди буду жити в нашому маленькому селі і ніколи не поїду в місто, адже крім села я тоді нічого не бачила. Але після закінчення школи, мама сказала що потрібно їхати в місто, здобувати там хорошу освіту. Мені тоді здавалося, що я, все вмію: в свої 16 років я вже дуже добре вміла шити, в’язати, готувати, доїти корову та кіз і по городу батькам допомагала завжди. Виявилося цього зовсім мало для самостійного і дорослого життя. Мама моя була непохитна.

Раніше я не їздила далі нашого сусіднього селища, де знаходилася моя школа і поліклініка. Від цього селища до міста 40 кілометрів, туди ходять автобуси і електрички, їздити можна було щодня, були б гроші. Мій вибір професії маму зовсім не здивував, я вирішила вчитися на бухгалтера. У нас в селі є маленький магазин, де я могла б проходити практику, а потім і влаштуватися туди на роботу після навчання. Я обговорила таку можливість з тіткою Валею, яка працювала в тому магазині бухгалтером, вона якраз збиралася на пенсію йти і була рада моїй допомозі, всьому б мене теж потім навчила.

Вступила на навчання я досить легко, бо вчилася в школі добре. Настала осінь. Початок навчального року дався мені таки дуже важко: кожен день їздити не виходило, грошей не вистачало ні на їжу, ні на проїзд, довелося заселятися в гуртожиток, де всі вже познайомилися, подружилися, а я була для них зовсім чужою людиною, ставилися до мене відповідно. Однак мені вдалося знайти спільну мову з сусідками по кімнаті, коли ми відзначали мій день народження. Я задобрила їх тортом, який сама спекла перед тим вдома.

Жити в гуртожитку мені відтоді стало легше, ми з дівчатками часто ходили в кіно, разом робили уроки, гуляли і навіть прогулювали пари. Мені сподобалася таке міське життя, на літо я їздила в село і нудьгувала по місту, сумувала за тим життям. В останній рік навчання, я вже замислювалася про те, щоб залишитися в місті, влаштуватися там на роботу і їздити в село тільки на вихідні до батьків. Мама мене в цьому підтримала, вона розуміла, що в місті у мене більше можливостей, але тато був категорично проти цього. Я єдина дитина в сім’ї та допомоги батькам чекати більше не від кого, тато розумів, що вони вже не молоді, а тримати худобу і займатися господарством удвох буде складно, а на мене він мав надію. У мене залишалося ще пів року подумати, поки не закінчиться навчання. Хоча батьки і готові були мене відпустити у доросле життя, але в дуже, звичайно ж, вони хотіли, щоб я жила разом з ними.

На новорічні канікули я поїхала в село, але домовилася з подружками, що ми обов’язково зустрінемося на канікулах і сходимо в кафе відзначити Новий рік. Батьки не заперечували і вже 5 січня я зустрілася з подружками в кафе.

Я одягла свою улюблену сукню, вона була неймовірно гарна і дуже мені пасувала, я сама її пошила, подружки оцінили мій наряд, вони були у захваті, але не тільки їм вона сподобалася. Весь вечір на мене дивився один чоловік, він був з друзями, і в кінці вечора вони таки просто приєдналися до нас. Я не знала, як себе поводити, адже ніколи ні з ким не зустрічалася та нікого не кохала до того. Я не помітила, як швидко пролетів час, ми вже весело спілкувалися з Володимиром і його друзями, а потім вони проводили нас до гуртожитку. Дівчата не могли заснути, все обговорювали наших цікавих нових знайомих, а я тихо лежала укрившись ковдрою і думала лише про Володимира.

Він гарний, хороший, старший за мене на 5 років. Я вже представила все наше майбутнє життя: як він запросив мене на побачення, як зробив мені пропозицію вийти за нього заміж, як я познайомила його зі своїми батьками, потім наше весілля, троє дітей, онуки і щаслива велика родина. Я зрозуміла, що закохалася по-справжньому. Так, здається я закохалася! А він? Я навіть не зрозуміла, чи сподобалася я йому. Ці думки три дні не виходили у мене з голови, а Володимир після того так все і не з’являвся. Канікули закінчилися, я з головою поринула в навчання, коли дівчатка передали мені записку від Володимира. У ній він запрошував мене на побачення, на яке я охоче погодилася відразу, адже неуявляла тепер своє життя без нього, постійно лише мріяла про те, що ми будемо разом.

Ми гуляли в парку серед великих засніжених дерев, все навколо переливалося під сонячними променями, Володимир мені розповідав, як в дитинстві він любив гуляти в цьому парку, а я згадувала своє дитинство в селі. Нам було так цікаво разом проводити час, що розлучатися мені з ним зовсім не хотілося в той день. Володимир приходив до мене майже щовечора, до закінчення навчального року. А далі треба було вирішувати, чи залишатися в місті або повертатися в село додому до своїх батьків.

Я запропонувала Володимирові познайомитися з моїми батьками і після отримання диплома ми разом поїхали в моє село. Мама була рада знайомству з Володимиром, а тато намагався не показувати, що він дуже засмучений цією подією, адже розумів, що тепер я точно ніколи не житиму з ними вдома. Але Володя мій був хлопцем хорошим, він все зрозумів та заспокоїв тата сказавши, що ми їх без допомоги не залишимо. У той момент у мене з’явилося відчуття, що я можу бути впевнена в ньому, я зробила правильний вибір, ця людина турботлива та надійна. А далі все було, як я і уявляла: ми поїхали в місто, стали жили там разом, Володимир зробив мені пропозицію, ми відгуляли весілля, потім народився син, а зараз ми чекаємо доньку. До батьків їздимо кожні вихідні, вони граються з онуком, а ми з Володимиром допомагаємо їм по господарству. А нещодавно мій чоловік сказав, що дуже хоче перебратися в село, каже повітря там зовсім інше, чисте, дихати легко. А я тільки рада, що діти будуть в селі рости, там тихо, спокійно і завжди поруч люди, яким ми по-справжньому потрібні та дорогі. Я щаслива, що доля подарувала мені таку родину, хіба можна бажати більшого щастя.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – rozhyshche.rayon.

Джерело